Маріупольці виживали в нелюдських умовах, коли рашисти нищили все без розбору: будинки, машини, людей

Війна застала мене в рідному Маріуполі. Якраз на роботу збирався. Ми попрацювали десь до десятої, і всіх розпустили по домах. Ми з дружиною і донькою до 17 березня перебували вдома. Обстріли ставали все ближче, але нам трішки пощастило: так дім наш розташований, що прилітало навколо, а ми наче у колодязі були. Навколо всі будинки погоріли, а наш залишився цілий. А 17-го прилетіло вже дуже близько, і донька з дружиною сказали: «Усе, батечку, поїхали». На щастя, наша машина вціліла. 

Ми поїхали з сусідами до Мангуша - це від нас недалечко, за 20 кілометрів. У сусідів там дача. Ми за чотири дні побули там відігрілися, бо вдома було +1. 

Коли до нас прилетіло, то в нас вікна на балконі і в залі випали, і в помешканні вже, напевно, мінус був наступного дня. 

Після того як ми відігрілися, помилися, я сходив і дізнався, як формуються колони на евакуацію. Ми приєдналися до колони за автобусом із волонтерами, і слідом за ними виїхали через 26 блокпостів до Запоріжжя. Там у дитсадочку дві ночі переночували і виїхали звідти. Думали, що до Дніпра. Але по дорозі вирішили, що будемо їхати у Світловодськ. Там живе родина подружки доньки, дуже хороші люди. Вони нас прийняли, і ми там були два місяці. Їздили в Кам'янське. 

Я працював у «Промсервісі», і тут зареєструвався в центрі зайнятості. Приїжджали сюди відмічатися, а потім вирішили, що досить уже сидіти, пора на роботу. Я наприкінці травня приїхав у Кам'янське, вийшов на роботу, і зараз ми з жінкою тут. Я працюю, а жінка не знайшла роботи. Вона зараз домогосподарка. Донька поїхала до Києва, там знайшла роботу. 

Сестра також була в Маріуполі. Зв'язку не було, ми не знали, де вони і що з ними. А потім у Мангуші ми вийшли на зв'язок. 

Вона виїхала з друзями до Бердянська, а звідти – на Львівщину. Її чоловік у Чехії, він далекобійник, і вона переїхала туди. Син із дружиною та онучкою - в Польщі. Він туди поїхав набагато раніше, після закінчення навчання. Його жінка з нашою онукою поїхали в листопаді 2021 року до нього – провідати, Новий рік зустріти разом – і трішки затрималися. І ми вдячні Богові за те, що вони там затрималися. 

Обстріли і наслідки цих обстрілів нас найбільше вразили. Коли літаки літали, ми відразу бігли в коридор. Будинки наші ходором ходили. І, звісно, шокували люди. 

Ще можна зрозуміти, коли з магазинів тягнули їжу, напої, воду. Але коли війна, обстріли, мертві люди лежать, усе горить і тушити нема чим, а вони пруть із магазину самокати, іграшки якісь… 

Ну навіщо воно було потрібно? Може, вони зараз бізнес на цьому зробили, не знаю. А так – у нас усі здорові мешканці об'єдналися, разом готували. Ті, у кого були найменші діти, раніше вставали, розпалювали багаття, а потім інші підтягувалися. Допомагали одне одному. 

Дуже хотілося б, щоб війна закінчилась якомога швидше. Бо росіян багато, і багато чого в них є. Сподіваємося, що в цьому році війна закінчиться, якщо буде підтримка. Без підтримки важко. Хоча вже й своє треба розробляти. 

Вважаю, що у майбутньому буде, по-перше, перемога. По-друге, хочеться зустрітися всією родиною і побувати в Маріуполі. Дуже хочеться повернутися. Дім наш уцілів. Сусіди іноді пишуть. Але повернутися під час окупації – це не варіант. Жити там і дивитися на все це – ні. Поїдемо тільки в український Маріуполь!