Війна застала нас у Миколаєві, де ми мешкали. О п’ятій ранку дуже близькі військові до нас під'їхали - їх підняли по тривозі. Моєму сину тоді тільки п’ять років виповнилося, він астматик. Військові мені сказали швидко збиратися. Усе, що я зібрала, – це був інгалятор дитини, ліки і документи. Це все, що я взяла з собою. І нас відразу вивезли до моєї мами під Коблево. А 7 березня були сильні обстріли, і ми взагалі покинули країну - поїхали на машині в Польщу. Самі собі орендували житло. 

Повертатися в Україну ми не могли, бо обстріли були повсюди в Миколаєві. Я боялася і не знала, що робити. Моя дитина боялась їхати в Україну. 

Син падав на землю, кричав: «Нас бомблять!» – і за голову хапався. Коли в Польщі почув сирену пожежну, то впав на землю, закрив руками голову і кричав: «Мамо, нас бомблять ракетами!». 

Але в липні 2022 року я повернулася, бо не змогла без України. Я приїхала в місто Бобринець Кіровоградської області, де колись мешкали мої дідусь і бабуся. Кожні вихідні я їжджу до Миколаєва, працюю з людьми. Я мануальний терапевт, масажист. Працюю і з дітьми, і з дорослими, зокрема з військовими.

Я ніколи не думала, що буде війна і що на очах будуть гинути люди. Я в певних місцях була, і мені дуже тяжко дивитися на своїх друзів. У мене друг зараз без обох ніг.  Але він став на протези і знову повернувся в стрій. Я пишаюсь тим, що у мене є такий друг, який і надалі нас захищає. Мене вражає українська гордість, наша сила.

У Миколаєві вода була перекрита. Я заїхала в лікарню, де товариші дали мені ліки для моєї дитини, тому що в аптеках на той момент уже нічого не було, вони всі були зачинені. У перші тижні війни в нас було зачинене все. 

У майбутньому я бачу мирне небо, без сирен, щоб моя дитина не боялася виходити з дому. Хочу повернутися до Миколаєва. Кожне місто гарне в Україні, але Миколаїв – це місто, яке не здолали і не здолають ніколи.