Шаран Марія, учениця 1 курсу лінгвістичного класу, Ніжинський ліцей Ніжинської міської ради Чернігівської області при Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя

Викладач, що надихнув на написання есе – Бурльова Марина Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зимовий ранок. Тіло, яке ще спить, пробирає холод. Хтось раптово штурхає мене за плече, розплющую очі й бачу перед собою маму. Її обличчя в той момент я не забуду, мабуть, ніколи: заплакані, червоні очі та обкусані до крові губи, у руках термометр. Дивлячись на неї, починаю хвилюватися й розумію, що мені зовсім недобре. Закутуючи мене в теплу ковдру, мама міцно пригортає мене, обіймає й говорить найстрашніші слова: «Доню, почалася війна!» Через гарячку те, що я почула, здалося якимось дивним, вигаданим і нереальним, але, якби ж воно було так…

Мама вирішила поїхати до нашого літнього будиночку, бо вважала, що там буде безпечніше. Та, на жаль, це було зовсім не так, як здавалося.

Тато одразу прийняв рішення – іти захищати свою сім’ю й державу, тому відвіз нас із мамою в село й пішов добровольцем до міського ТЦК. На жаль, у безпечному місці ми не опинилися… Постійні обстріли, ракети, які пролітали прямо над головою, вибухи, крики сусідів… Уперше мені довелося побачити смерть. На моїх очах росіяни розстріляли чоловіка, з яким я щойно привіталася. Та мить постійно з’являється у моїй голові. Досі я не можу спокійно спати й здригаюся від будь-якого шуму.

Майже місяць у маленькому, мокрому та сирому погребі, де заледве поміщалися, моїм єдиним способом заспокоєння були книги.

Коли не було ані світла, ані зв’язку, я дістала старі, ще братові, книги й почала читати. У цей час світу навколо ніби не існувало: я поринала у фантастику без болю, страху та відчаю. І так було, доки не настали жахливі часи: російські військові дісталися до нашого міста.

Обстріли були постійно: вдень і вночі, кожного дня. Ми не спали вже дуже довго. Аж раптом звуки почали лунати зовсім поряд, стеля почала трястися, і я почала молитися, хоч до того не вірила в Бога.

Разом із мамою ми рахували ракети, які пролітали над нами, і обмінювалися теплими словами. Не знаю, яким дивом, але «ГРАД», який вони запустили, не влучив у наш дім. Чи то була сила любові, чи просто талан, не знаю, але саме цей момент безповоротно змінив моє ставлення до життя. Я почала цінувати кожну хвилину, кожну секунду, проведену з рідними.

У ці тисячу днів, сповнених болю, мій шлях перетворився на нову сторінку життя. Я зрозуміла, що є частиною нації нескорених, нації, яка увійде в історію, як та, де боролися не тільки дорослі, а й діти.

Як би це страшно не звучало, але війна нас виховала. Ми навчилися радіти життю навіть тоді, коли над головою ракети.

Ми вчимося в укриттях і бомбосховищах. Донатимо, волонтеримо з посмішками, з піснями, з вірою в краще майбутнє.

Я знаю, що попереду ще чимало випробувань, але тепер, як ніколи, упевнена, що настане новий ранок, коли кожен з нас прокинеться в тиші, з усмішкою і без страху.