Марія, учениця 1 курсу лінгвістичного класу, Ніжинський ліцей Ніжинської міської ради Чернігівської області при Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зимовий ранок. Тіло, яке ще спить, пробирає холод. Хтось раптово штурхає мене за плече, розплющую очі й бачу перед собою маму. Її обличчя в той момент я не забуду, мабуть, ніколи: заплакані, червоні очі та обкусані до крові губи, у руках термометр. Дивлячись на неї, починаю хвилюватися й розумію, що мені зовсім недобре. Закутуючи мене в теплу ковдру, мама міцно пригортає мене, обіймає й говорить найстрашніші слова: «Доню, почалася війна!» Через гарячку те, що я почула, здалося якимось дивним, вигаданим і нереальним, але, якби ж воно було так…

Мама вирішила поїхати до нашого літнього будиночку, бо вважала, що там буде безпечніше. Та, на жаль, це було зовсім не так, як здавалося.

Тато одразу прийняв рішення – іти захищати свою сім’ю й державу, тому відвіз нас із мамою в село й пішов добровольцем до міського ТЦК. На жаль, у безпечному місці ми не опинилися… Постійні обстріли, ракети, які пролітали прямо над головою, вибухи, крики сусідів… Уперше мені довелося побачити смерть. На моїх очах росіяни розстріляли чоловіка, з яким я щойно привіталася. Та мить постійно з’являється у моїй голові. Досі я не можу спокійно спати й здригаюся від будь-якого шуму.

Майже місяць у маленькому, мокрому та сирому погребі, де заледве поміщалися, моїм єдиним способом заспокоєння були книги.

Коли не було ані світла, ані зв’язку, я дістала старі, ще братові, книги й почала читати. У цей час світу навколо ніби не існувало: я поринала у фантастику без болю, страху та відчаю. І так було, доки не настали жахливі часи: російські військові дісталися до нашого міста.

Обстріли були постійно: вдень і вночі, кожного дня. Ми не спали вже дуже довго. Аж раптом звуки почали лунати зовсім поряд, стеля почала трястися, і я почала молитися, хоч до того не вірила в Бога.

Разом із мамою ми рахували ракети, які пролітали над нами, і обмінювалися теплими словами. Не знаю, яким дивом, але «ГРАД», який вони запустили, не влучив у наш дім. Чи то була сила любові, чи просто талан, не знаю, але саме цей момент безповоротно змінив моє ставлення до життя. Я почала цінувати кожну хвилину, кожну секунду, проведену з рідними.

У ці тисячу днів, сповнених болю, мій шлях перетворився на нову сторінку життя. Я зрозуміла, що є частиною нації нескорених, нації, яка увійде в історію, як та, де боролися не тільки дорослі, а й діти.

Як би це страшно не звучало, але війна нас виховала. Ми навчилися радіти життю навіть тоді, коли над головою ракети.

Ми вчимося в укриттях і бомбосховищах. Донатимо, волонтеримо з посмішками, з піснями, з вірою в краще майбутнє.

Я знаю, що попереду ще чимало випробувань, але тепер, як ніколи, упевнена, що настане новий ранок, коли кожен з нас прокинеться в тиші, з усмішкою і без страху.