Ненашова Юлія, 11 клас, Великодальницький ліцей №2, Одеська область, с. Великий Дальник

Викладач, що надихнув на написання есе – Парубіна Людмила Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року моє життя розділилося на «до» і «після». Повномасштабна війна кардинально змінила моє майбутнє і відкрила очі на цінність кожної миті, адже ніколи не знаєш, чи доживеш до завтрашнього ранку.

Я пам’ятаю, як прокинулася о 5 ранку, коли мама зайшла в мою кімнату, закликаючи мене перейти в іншу, без вікон. Саме тоді я дізналася, що почалася війна.

Близько 9-ї ранку мама вирушила в магазин по крупи, консерви, свічки та ліки. Я дуже переживала за неї, боялася, що щось трапиться. Досі пам’ятаю, як до останнього не вірила, що війна насправді йде, поки не побачила танки на власні очі. Серце пішло в п’яти, і я заспокоювала себе, повторювала раз по раз, що тим, хто воює, страшніше, ніж мені.

Я махала воїнам руками, намагаючись підтримати їх, і бачила, як вони почали махати руками мені. Тривожність трохи спала.

Перші три місяці були надзвичайно важкими та страхітливими. Ми прокидалися о 3–4 ранку, адже саме в цей час відбувалися ракетні атаки. З часом я пристосувалася до нових умов життя, сирен і прильотів, але страх залишався, хоч і не такий, як у перші дні.

Пройшло пів року, і я почала звикати до цього всього. Часто думала про поїздку за кордон до братів, щоб бути в безпеці.

Найскладніше для мене — коли гинуть молоді бійці. Це болюче усвідомлення втрат, яке постійно супроводжує мене. Я нестерпно важко сприймала та переживала загибель кожного воїна-односельчанина, а їх уже в нашій громаді 24 вічно молодих героїв, які віддали своє життя за наше світле та щасливе майбутнє.

У центрі села на їх честь створили Алею Слави. Дуже хочеться, аби вона більше не поповнювалася новими іменами.

Водночас активно допомагаю людям, які постраждали від війни, та військовим. Війна навчила мене давати першу медичну допомогу, і я відчуваю потребу бути корисною в цій складній ситуації.

Мій шлях протягом цих 1000 днів був сповнений більше переживаннями, болем, боязню, тривожністю, ніж радісними моментами. Я відчула острах втратити життя, тому навчилася цінувати кожен момент, кожну зустріч, адже життя стало безцінним даром.

Війна навчила мене виживати в складних умовах, і я впевнена, що зможу тепер подолати будь-які труднощі.

До Нового року я залишалася в Україні, але після чергового обстрілу ми вирішили виїхати до Польщі. Це виявилося дуже важким випробуванням — адаптуватися в новому місті, не знаючи мови та не маючи уявлення про навколишнє середовище. Кожна дрібниця, від покупки продуктів до орієнтації в новому районі, ставала справжнім викликом. Я приїжджаю до України раз на рік і дуже сумую за рідним домом, друзями та рідною мовою, які залишилися там, де я виросла.

Цей зв’язок з Батьківщиною завжди залишатиметься в моєму серці, нагадуючи про те, що я намагаюся відновити своє життя в чужій країні.

Сподіваюся, що серйозні зусилля з боку президента України та міжнародного співтовариства, яке підтримує та допомагає моїй рідній країні, зупинять війну та відновлять довгоочікуваний мир.