Коли війна тільки-но почалася, я сиділа вдома і дивилася у вікно. За вікном все було тихо. Новини йшли одна за одною: "Обстріли, наступ, вибухи по всій країні". Я не вірила, що це правда. Думала: "Не може бути!" Але ж це було. Це вже розпочалося. Спершу я просто розгубилася. Думала, пересидимо, якось упораємося. Але ситуація ставала все гіршою. Обстріли було чути все частіше. Потім зникло світло. Газ вимкнули. Потім води не стало. Все довкола ніби зупинилося.

Обстріли були дуже сильними. Кожен день здавався вічністю. Я майже не спала. Весь час у тривозі. В укриття ходила, але легше від цього не ставало. Просто сиділа і чекала, коли скінчиться гуркіт. Продуктів майже не було, тож треба було виїжджати. Я не хотіла їхати. Думала, може, вистою, переживу. Але довелось евакуюватись. Щодня сумую за домом. Вірю, що Україна переможе, що це закінчиться.