Гроза Володимир, 11 клас, Комунальний заклад "Ліцей №26"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Панченко Лариса Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів... 1000 днів, які розділили наше життя на до та після. Дні, які несуть тільки смуток, страх та надію. Навіть не віриться, що вже пройшло 1000 днів від початку повномасштабного вторгнення в Україну. Але... Але здається, що все сталося тільки вчора. Так події закарбувалися в нашій пам’яті.

В цьому есе я хочу розповісти свою історію про те, як я зустрів війну. Хочу, аби більше людей дізналося, яке насправді життя в окупації. Хочу, аби після написання цього тексту мені стало легше на душі...

Все розпочалося 23 лютого 2022 року. Звичайнісінький день. Пам’ятаю, хоч і був лютий місяць, але він був навпрочуд теплим, сонячним. От-от має прийти весна, все навколо би почало зеленіти, квітнути, пахнути. Але з цього дня в моєму серці назавжди буде зима, холод, сірі будні та... Віра на краще? Той день був дуже дивним: нам сказали залишатися вдома, тривожні новини про масове скупчення техніки на кордоні, перевірка системи оповіщення, впровадження надзвичайного стану. 

Моя сім’я засинала з думкою, що все буде добре і що це лише тимчасові перепони для нашої країни.

Проте настало 24 лютого 2022 року. День, який закарбується в пам’яті кожного українця. Одразу після звернення президента країни-окупанта про “впровадження спеціальної військової операції”, наша країна прокинулася від  вибухів. Пам’ятаю, як о 05:15 прокинулася моя сестра від незвичних звуків та відразу побігла до батьків, зі словами: “На вулиці відбувається щось дуже дивне”. Тато з мамою вийшли на подвір’я, але швидко зайшли в будинок, сказавши: “Не зрозуміло, що воно коїться. Чи то вибухи якісь, чи просто гроза”.  Буває ж таке, що це природне явище може бути взимку. Краще б то справді була гроза...

На ранок почався хаос. Великі черги на АЗС, в магазинах, аптеках. Люди намагалися скупити все, що потрібно і ні, бо не знали, скільки це все триватиме і чи закінчиться взагалі.

Ось згадалося, як в обід я поїхав в магазин, щоб не стояти довго в черзі. Проте вже нічого не було. Просто пусті полиці. Пусті магазини. Пусті вулиці. Тиша. 24 лютого був важким для усієї України. Важким і для моєї рідної Херсонської області. Військові окупували Каховську ГЕС, розпочалися бої за Антонівський міст, заїзджали перші колони техніки в міста та селища. Ніч з 24 та 25 лютого була найдовшою та найстрашнішою. Страшною від незнання, безвиході, нерозуміння що буде далі. Чи прокинемося завтра взагалі?

25 лютого 2022 року. Здача Антонівського мосту. В той момент, коли про це повідомили в новинах, здалося, що все втрачено, і ми назавжди залишимося в цій “чорній дірі”.

Але ми не здавалися все одно. Люди зустрічали  техніку окупанта, виганяли їх додому, знімали дорожні знаки - аби ті просто заблукали. Ми готувалися. Готувалися як могли. Готувалися до будь-якого сценарію. 4 березня 2022 року, 8-й день війни. Ранок. Напевно, у кожного українця він розпочинався з перегляду новин. І ми думали, що і у нас так буде. Але, ні. Ввімкнувши телевізор, ми побачили тільки російські канали. Канали, які сповнені ненависті, пропаганди, брехні. Відразу думка - як тепер дізнаватися, що відбувається в нашій країні. Вперше за ці дні, я відчув радість та спокій через те, що як добре, у 21 сторіччі, є така прекрасна річ - інтернет. В моєму селі та області досі панує паніка. Черги все продовжуються. Товари першої необхідності вже розкуплені ще в перші дні.

Пам’ятаю, в магазинах не було не те що хліба, а просто борошна та дріжджів, щоб можна було спекти його самостійно вдома.

Люди! Яка це сила, коли вони об’єднуються! Ми ділилися всім, що було в запасах. Робили самостійно закваску, мололи борошно, пекли хліб. Всі стали командою, згуртувалися. Але не на довго... 13 березня 2022 року. Починається підготовка ґрунту до нової посадки. Життя продовжується, яким би воно не було. Коли ми розпочали висадку картоплі, як в наше село заїхали колона з техніки окупантів. Всі виїзди були перекриті. Одразу оголосили, що будуть проводити обшуки та перевірки на “бандереців” та “справжніх патріотів”, які все ще чекають свою Україну. Обшуки - це страшно, але страшно перший раз, далі до цього звикаєш, повірте мені.

Ось так ми і потрапили під окупацію. Після цього кожен день минав, схожий на інший. Прокидалися під звуків вибухів, чуючи як обстрілюють інші села та міста, так і засинали.

Часті обшуки, залякування населення, перехід на російську валюту, високі ціни та дефіцит продуктів, відсутність ліків, блокування українських сайтів, телебачення, постійна відсутність зв’язку, проблеми зі світлом, примус оформлювати російські документи - і це лише частина життя в окупації. Вони робили життя неможливим без російського паспорту. Немає паспорту - не отримаєш якісної медичної допомоги. Хоча і без цього “життєвоважливого документу” медицина була жахливою. Її можна сказати не було.

Але серед цих сірих днів з’явився яскравий промінчик надії. 11 листопада 2022 року. День звільнення Херсону. Той день пройшов, ніби в ейфорії.

Здавалося, що ось вже, і до нас зайдуть українські військові на лівобережжя і врятують нас від цієї “навали”. Але цього не сталося... Ні 12, ні 13 листопада, і навіть по цей час, поки пишу це. Так і минали дні в окупації. Кожного дня все більше починав розчаровуватися в людях. На початку, всі були такими патріотами, але тепер всі почали переходити на темну сторону та прославляти “вєлікую дєржаву” за якийсь сертифікат на квартиру в Криму, криваві рублі або одруження з якимось окупантом. Таких ставало все більше і більше... Наступним ударом стало 6 червня 2023 року - день підриву Каховської ГЕС. Той день розпочався як завжди із відсутності зв’язку та інтернету. Щоб дізнатися якісь новини, ми пішли в магазини, і почули як всі в паніці говорять - “Підірвали нашу ГЕС, що тепер буде, куди тікати, а якщо затопе”. Сказати чесно, ми тоді взагалі нікому не повірили, до останнього сподівалися, що це брехня, бо таких схожих залякувань було вже багато. Але... Коли з’явився інтернет, наш страшний сон став реальністю.

Рідні міста та села швидко йдуть під воду, всі евакуюються, волонтери та звичайні люди об’єднуються заради порятунку інших та тварин. Проте, це все на деокупованій частині Херсонщини.

З нашої сторони евакуація розпочалася лише з 4 дня після затоплення. Люди вилазили на дахи, сиділи під палючим сонцем без води та їжі. ЧОТИРИ ДНІ! Вони нікого не впускали, щоб врятувати бодай когось. Ми просто чекали, чекали не знаючи що. На щастя, в Чулаківку, село в якому я народився та ріс, вода не дійшла, але я все одно не зможу передати ті емоції, які пережили люди, що потрапили під зону затоплення. А тепер відверто. Життя в окупації неможливе. Сірі будні починають “підшатувати” нервову систему, вбиваючи в душі надію на звільнення.

Окупація робить з тебе людину, яка не живе, а просто існує. Існує, боячись сказати відкрито слова невдоволення, не так глянути на військових або зробити не той жест.

Відразу буде покарання - в кращому випадку “яма”, де тебе катують, але ти повертаєшся до рідних, в гіршому- “яма”, катування, смерть. Кращий випадок може бути тільки в тому разі, коли підкоряєшся окупантам, починаєш здавати проукраїнське населення та прославляти “руський мір” - все це без права на виїзд. Людина просто живе з цим. Для нас таке життя тривало 2 роки і 2 місяці. 23 квітня 2024 року ми з сестрою виїхали з окупації, залишивши все: батьків, родичів, знайомих, друзів, спогади про безтурботне та таке щасливе життя.

Дорога хоч і була тяжкою, але в думках були слова батьків, сказані перед виїздом, - “Ми хочемо для вас кращого життя!”.

Коли їдеш на рідну землю, вже не такі страшні всі ті кілометри, обшуки, фільтрації, допити, перевірки, які ми подолали. Пам’ятаю, це відчуття легкості та спокою, коли ми перейшли кордон та побачили український прапор.

Зараз ми вдома, в рідній Україні. Але все одно серце болить та тужить за рідним селом, за батьківським будинком, за запахом маминих булочок, за розмовами з татом, за спогадами про ті безтурботні моменти вдома.

1000 днів... 1000 днів, які змінили моє життя. Дні, які принесли лише смуток, горе та розбите серце. Але життя продовжується. Хоча воно не таке, як хотілося, але воно триває.

Що я хочу сказати наприкінці? Цінуйте все що маєте. Цінуйте посмішку мами, буркотіння тата, коли зробив щось не так, муркотіння котика, який заснув на ваших ногах, кукурікання півня о 4 ранку, чашку гарячого чаю, смачний обід, двійку за контрольну, похід до стоматолога (знаю, як всі бояться цього лікаря). Я був таким багатим, коли мав все це...

Просто цінуйте все. Цінуйте моменти. Цінуйте життя. Цінуйте, поки не пізно.