Грицаєнко Валерія, 10 клас, ліцей №183 "Фортуна"

Вчитель, що надихнув на написання — Степанова Олена Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна принесла в наші домівки  страх і сум. Перші дні цього великого горя – те, що ніколи не забувається. Зараз розповім про мій шлях під час повномасштабного вторгнення.

Як і більшість українців та українок, війна застала мене в ліжку. Тато саме повернувся із відрядження та зайшов, як я подумала, сказати, що він уже вдома, але ні... 

«Леро, вставай, почалася війна. Київ бомбардують, мама збирає речі, будемо спускатися до укриття», – слова, що й досі звучать у моїй голові.

Мушу сказати, що спершу я не повірила, подумала: «Це, мабуть, якісь хлопчаки пускають петарди чи феєрверки». Та не тоді, коли над нашим будинком пролетіла балістична ракета – її свист складно сплутати з чимось іншим. В укриття того дня ми так і не пішли, а поїхали в село, де провели наступні декілька тижнів.  

Перші дні навколо кружляла паніка. Я постійно ходила в теплому одязі (навіть спала в ньому), хвилювалася та читала новини. І ось згодом ми були змушені поїхати до західної частини України, бо все ближче й ближче підходили москалі. Та, слава Богу, наше село оминула окупація. Пробули ми в Івано-Франківській області близько трьох тижнів. Потім повернулися в село, а незабаром і до Києва. І після цих мандрівок можу сказати одне: хоча вдома небезпечно, тут літають ракети та шахеди, і дуже часто звучить повітряна тривога, але всім нам 

хотілося б процитувати Рея Бредбері: «І все-таки, як добре вдома! Так тепло, затишно, немає кращого місця на землі».

А далі почали оприлюднювати страхіття, яких росія завдала Україні. Маріуполь, Ірпінь, Гостомель, фото з Бучі – несамовите почуття жалю й болю, а також злість. Злість до тих, кого не можна назвати людьми або хоча б прирівняти до них.

Трагедія на Каховській ГЕС; лікарня «Охмадит»; розстріляний військовий ЗСУ, що встиг сказати лише «Слава Україні»; відео зі щойно звільненим полоненим, який так радів звичайному яблуку… 

Варто побачити чи згадати – і сльози самі з'являються на очах. Розповім про ще одну із сумних звісток, що спіткала наше село. Цього літа, на Трійцю, я вперше потрапила на живий коридор та похорон. Пішов із життя наш сусід: чоловік, що побував у найгарячіших точках фронту. Я стояла там, плакала й задавала одне просте питання: «Чому?» Чим ця сім'я заслужила на таке горе? Чому весь наш народ страждає? Чому?

Підводячи підсумок, мушу сказати, що кожен та кожна із нас бореться за власну країну, мирне небо, щасливу долю та майбутнє нащадків, і це є правильно. Обов'язком усіх, хто знаходиться в тилу, є допомога тим, хто воює на фронті. І я теж прагну гідно називатись патріоткою своєї Батьківщини, тому буду докладати чимало зусиль задля неї та її дітей, задля нашої України.