Сідлецька Анастасія, 10-б клас, Летичівський ліцей №2 Летичівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Драниця Тетяна Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року о 6 годині ранку я прокинулася від грому і вибухів, від гулу винищувачів, які пролітали над самісіньким дахом мого будинку. Цей ранок повинен був бути моїм звичайнісіньким шкільним мирним ранком, яким йому так і не судилося стати.

Пройшовши на кухню, я побачила перелякану маму, яка бігала кімнатою, і свого дядька, який сидів у роздумах. "Донечко, ти тільки не лякайся, почалась війна". В голові одразу почали роїтися думки: "А що буде далі?", "Що робити?"…

В березні 2022 року мій дядько вирішив піти добровольцем на війну. Ми з мамою надто переживали за нього і навіть намагалися відмовити, однак дядько стояв на своєму.

І вже після свого 25 дня народження він відправився захищати наш Харків від окупації. Він пішов обороняти країну, землю,  Батьківщину та, насамперед, наш дім.

Було важко його туди відпускати, в душі змішувались страх і почуття гордості за нього.

Перший рік війни пройшов важко, ми кожного дня боролися за перемогу і не хотіли звикати до такого плину життя.

Перші відключення світла, шкільні дні, які ми проводили у підвалах, друзі і рідні, які виїхали за кордон, новини з фронту, переживання та надії. Війна прийшла в наш дім, а ми не збиралися її зустрічати, відстоювали гідно свої кордони.

Я живу в невеличкому селі, і в перші пів року війни мені не рідко доводилось бачити, як люди з усіма речами, тваринами та дітьми тікали з окупації, проїжджаючи через мій край.

Декілька разів моя родина приймала до себе сім’ї біженців.

В однієї молодої родини зламалась автівка неподалік мого будинку, і вони були змушені десь переночувати, допоки автомобіль не полагодять. У родині було два сини: один приблизно мого віку та 8-річний хлопчик. Було важко бачити увесь той біль та розпач, що несли ці два маленькі серця, які пережили окупацію. Разом із ними з лінії фронту прибули песик Тоні та кішка Ніта, яка була дуже перелякана і завжди ховалася від нас за диваном. Чоловіки лагодили автомобіль до пізньої пори, тому водій машини – молодий Євген – від утоми заснув одразу ж, не дочекавшись вечері.

Моя мама любить готувати, тому я часто їй допомагала в приготуванні різних солодощів для наших військових, які ми передавали волонтерам. 

Особисто моїми улюбленими стали кекси з начинкою всередині та українською символікою з глазурі зверху. Ми з мамою любимо вигадувати різноманітні варіанти прикрасити наші вироби.

У сільській раді разом зі своїми товаришами і односельцями я плела маскувальні сітки та виготовляла окопні свічки.

У школі ми складали різноманітні пакунки допомоги для тих, хто їх потребував. Моя бабуся в'язала теплі речі, пекла смаколики для людей з окупації. Мама передавала різні речі у церкву, куди селили біженців. Мій маленький племінник малював малюнки, майстрував ангелів як оберіг для хлопців та дівчат з фронту. Тато допомагав перевозити гуманітарну допомогу постраждалим на фронт.

Моя родина намагалась якомога більше принести користі та наблизити нас до омріяної перемоги.

Допомагати тим, кого скривдила війна, стало нашою головною метою.

Мої 1000 днів війни – це 1000 днів болю, надій і віри у перемогу. Це дні безвиході та розпачу. Та оглядаючись на все те, через що ми були змушені пройти, я з великою гордістю і впевненістю можу сказати, що українській народ – незламний. Попри усі труднощі і негаразди, ми завжди були готові стати комусь опорою і надійним плечем.

Незважаючи на багаторазові зради, мародерство та конфлікти, наш народ горнувся один до одного та знаходив у собі сили рухатися далі до спільної мети, адже ми разом – це і є сила.

Я – українка, і я пишаюся цим! Я горда за свій народ та подвиги, які він відчайдушно здійснює і дотепер. 

Українці – сталеві люди з бронею на грудях та м'яким серцем в середині.

Кожен військовий, волонтер, медик, учитель та просто відданий своїй державі громадянин – по-своєму герой, адже здійснює вчинки, які є запорукою нашої перемоги.