Кобрин Юлія Андріївна, 16 років, Фаховий коледж «Універсум» Київського університету імені Бориса Грінченка

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Груздьова Олена Вікторівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Все почалося з першої бомби... На моїх очах, за кілька метрів від мене, на той момент вже далеко від моєї свідомості вона впала близько дев’ятої години ранку. Хоча все почалося ще раніше, винищувачі літали давно, а розбудили мене зі словами: «Юля, прокидайся, путін почав війну, шукай теплі речі...» ще о шостій ранку, але найгірше почалося з дев’яти...

Тоді все сталося дуже швидко. Звук, літак, біль у голові, шум у вухах, світ пішов кругом, нечіткі обриси диму зовсім близько, кілька хвилин ступору в тисячі людей, вибиті вікна машини. Не встигли ми зрушити з місця, коли знову літак, який зупиняється на кілька секунд над центром, а потім летить кудись далі, зі сторони церкви знову вибух. Та друга бомба, як я дізналася вже потім, забрала в однієї людини життя.

Ми поїхали. Дорогою було багато звуків, знову літали винищувачі, але вибухів не було. Вони продовжилися вже трохи пізніше. Перша ніч була найскладніша. Провели ми її у ванній кімнаті. Чекали новин, з острахом спостерігали тривогу в нашій області та час від часу слухали вибухи, молячись, щоб не прилетіло. Ми пережили цю ніч, і, я знаю, що у нас ще було добре. В ту ніч багато людей в інших областях попрощалися з життям, будинками, а ми просто слухали вибухи.... Це було не настільки складно.

Зранку знайшли підвал в сусідніх будинках й наступну ніч провели там. Той підвал став для нас також особливим... Ми провели там багато днів та ночей, сусідка молилася за чоловіка, який працював у ДСНС, ми за нашу близьку людину, яка пішла в тероборону. Обнімалися під час прильотів, з острахом прислухалися до гулу та плакали.

Після місяця війни ми почали волонтерити. До того тільки плели маскувальні сітки в ті рідкісні моменти, коли нічого не загрожувало... Ми допомагали людям у різних областях, переважно привозили харчі та воду. Я не можу назвати себе волонтером, але я старалася максимально допомогти та бути корисною. Інколи, коли аналізую ті дні, навіть не знаю, що було страшніше: початок війни, сидіння в підвалах, вибухи, чи те, що побачила, коли допомагала іншим. Там було багато страшних моментів. Ми пересиджували обстріли в ненадійних підвалах, лежали в машині, сподіваючись, що не прилетить. Картини зруйнованої України наживу, не в телевізорі, виявилися ще страшнішими, а пропуски в окуповані міста, російські блокпости – це страшно. Але ми це пережили.

Наприкінці квітня я повернулася додому у Львівську область. Вона була одна з найбезпечніших, тому мені довго не давало спокою почуття провини. У Харківській, Київській областях ще залишилися мої друзі, які чули вибухи та перебували у жахливому стані. На Житомирщині ситуація була краща, але не проста. Важко було з Херсоном, де залишилися близькі люди. Я намагалася підтримувати їх щодня, знайшла волонтерську організацію у своєму місті, неофіційно допомагала, бо я, як і кожен, хотіла та хочу нашої перемоги якнайшвидше.

Багато моїх друзів виїхало за кордон, і їм там також було важко. Для мене питання виїзду ще з перших днів було закрите. Мене переконували виїхати, але я відповіла: «Максимум, куди я поїду, так це додому». І вже через два місяці я опинилася вдома. Вдома, але тут, в моїй коханій Україні.

Сьогодні мені дуже важко згадувати ці події, і я не люблю про них говорити, бо багато людей пережило набагато більше, та і про таке немає чого говорити. Але, якщо це стосується захисту України, якщо це допоможе пришвидшити нашу перемогу, і якщо це для того, щоб люди не мовчали про те, що діється, то я готова говорити, і я буду говорити! Я знаю, що ми переможемо, і ця перемога буде заслугою кожного з нас! Це станеться зовсім скоро, бо ми українці! Ми не та нація, яка буде мовчати, ми незалежні, ми вільні, і ми вірні сини та доньки своєї країни.