Рашисти дуже швидко зайшли до Херсону. Люди потерпали від окупантів дев’ять місяців, і весь час намагались чинити спротив

Я працювала двірником. Дуже рано йшла на роботу і вже чула вибухи. На одній роботі відпрацювала і прийшла на сьому годину в садочок, а в нас уже всі ворота зачинили і сказали всім іти додому, бо війна почалась. Я якраз забігала додому, а нам із вікна видно наш аеропорт Чорнобаївський, і його вже підірвали, він горів. 

Протягом окупації, слава Богу, до мене не прийшли в хату росіяни. Я, правда, телефон ховала весь час, бо там знімки були: усе, що мені з вікна було видно. О сьомій ранку я вже сфотографувала, як горить наш аеропорт. 

Коли окупанти зайшли в місто, я цей день також добре пам’ятаю. Теж є фото, як вони заїхали на наш проспект. У наш будинок приходили кілька разів, шукали АТОвців, вибивали нам двері. Потім дитячий садок у нас відібрали. Забрали ключі і нас вигнали. Оселилися в дитсадку, а коли виїздили, то повивозили все. Ми вже знали, що наші будуть скоро в місті, бо росіяни тікали і все забирали, вантажили на машини. З в’язниці «зеків» вивозили. Мабуть, щоб вони їм на лівобережжі окопи рили. 

Росіяни вивозили навіть ліжка з в’язниці. Спочатку автозаки їхали з ув’язненими, а позаду - дві машини з ліжками залізними. Вони їх на лівий берег забрали. Невідомо, чи живі ті ув’язнені, чи ні. 

Всю окупацію я була тут, а виїхала, вже коли обстріли почались і відкрили дорогу на Миколаїв. Я дев’ять місяців не бачила онуків. Меншому було чотири місяці, як вони поїхали. Вони були в Одеській області, і я поїхала до них - на пару тижнів, просто їх побачити, але в Херсоні почався такий «заміс», що мене діти не пускали додому. В серпні минулого року повернулася додому. Знову працюю в нашому дитячому садку. У нас зараз «Пункт незламності». Як працювала двірником, так і працюю. А в Одеській області не було роботи для мене. 

У Херсоні працювала переправа. Міст уже був непридатний, але рашисти зробили переправу. Спеціально наших людей туди-сюди переправляли, і нам з тої сторони, з сел, возили харчі. З Криму теж везли. Тут усе продавалося з Криму. Багато російського було. Таке воно все неякісне! З того берега возили овочі. Дуже дешево продавали. Це ж наші люди привозили. 

Окупантам було вигідно, бо вони свою техніку переправляли разом із нашими мирними людьми, просто прикривалися мирними. Наші люди в дуже великих чергах стояли, щоб на ту сторону переправитись. 

Виживали, як могли. Наші люди возили з Криму товари, торгували всім. Горілка рікою лилася на розлив, звісно ж, низької якості. Цигарки продавали на кожному кроці. Це все везли звідти. І я розумію, що на кожному блокпості наші люди платили їм данину. 

По хліб люди приїжджали в Херсон із тієї сторони. Хліб у нас пекли і його привозили машини. Люди дуже багато набирали хліба в село, сусідам везли. І от, людина везе мішок хліба - вона повинна пару хлібин росіянам дати. Везуть капусту з тієї сторони – повинні дати їм капусту. Про м'ясо взагалі мовчу. Бувало, рашисти приходили на ринок і забирали все в людини, яка м’ясом торгує. Хтось тримав свиню на продаж і приїхав продавати м’ясо в Херсон. А окупанти прийшли і все забрали. 

Росіяни в нас зробили такий собі Шанхай. У нас усе на вулицях продавалося. Ми до війни так добре побороли вуличну торгівлю, а окупанти в нас усе це заново організували, бо вони брали данину в продавців. На блокпостах сигарети потрібно було їм давати. Мої родичі виїжджали, то блок цигарок купили. І гроші давали, щоб виїхати. 

Я ходила на роботу, під магазином прибирала, але так, щоб із ними не перетинатися. Якщо вони йшли назустріч, я на іншу сторону дороги переходила. Телефон дома ховала, вимикала, не носила зовсім із собою, бо багато чого там було: і фотографій, і телеграм-каналів. А на видноті вдома лежав інший телефон, де в мене нічого немає, – на випадок, якщо прийдуть вночі в хату. Бо вони любили ходити по хатах телефони перевіряти. А раптом ти передаєш якісь дані! 

У мене на очах дівчину вагітну схопили, бо вона щось фотографувала. Окупанти перекрили дорогу на ринок, а вона сфотографувала. І росіяни їй мішок чорний на голову наділи і кудись повезли. 

На ринку не хотіли дівчата ставити ціни в рублях, а продавали товар за гривні. Бабуся наша підійшла і питає: «А чого не в рублях, а в гривнях?», і їй відповіли, що продають в Україні українські овочі. Так та бабця пішла і за руку привела окупанта. І цю дівчину загребли «на підвал». Потім господар магазину її викупив – її відпустили. Наші бабусі також добряче здавали. 

До останнього вийшло протримати ціни в гривнях. Я за рублі нічого не купувала, все - за гривні. Ми навіть навчилися знімати готівку. Потім інтернет вимкнули, і нам довелося їхні сім-карти купити, щоб мати інтернет та з дітьми зв'язок. 

Нам Україна платила зарплату весь час. Я в освітній сфері працювала, то нам платили весь час, і нам потрібно було якось гроші знімати. Довелося крутитись. Я карточку купила з рук, щоб мене не записували нікуди. Aroma Kava в нас роздавала інтернет. Ми підходили до кафе, і на вулиці на лавочках можна було посидіти та скористатися безкоштовним вай-фаєм. Потім господар виїхав у Крим, і в нас не стало цього провайдера. І зараз немає. 

Багато хто продався. Біля мене МРЕВ був розташований, і багато людей стояло в чергах, щоб номери російські на машини зробити. Мені здається, забороняли їздити на українських номерах. 

Я дуже рано ходила на роботу, коли людей немає - прибрала біля магазину. А в нас точки були, де інтернет-провайдер поставив генератори. У нас світла вже не було, і ми всі ходили заряджати телефони. Я пішла заряджати телефон за ринком. Заряджаю телефон, а там дівчата стоять і плачуть. Одна підходить до мене - вона приїхала з Чорнобаївки заряджати телефон - і каже нам: «Дівчата, наші вже в Чорнобаївці». І тоді ЗСУ вже в Херсон заїхали. Розвідка, напевно, першою заїжджає. Проїхали по місту, а потім останні заїжджали. Всі стояли і плакали. 

Потім подруга моя прибігла і сказала, що машини наші їздять із прапорами, і ми туди побігли. Ледве долоні не поодбивали, так їм плескали! Вони їдуть, сигналять, і «слава Україні!» кричать, і прапорами махають. 

Спочатку пара машин маленьких, наче розвідка, а потім уже їхала вся техніка з хлопцями. До них примкнули і цивільні машини, і вони вже таку колону організували. Зробили три кола, а ми стояли і плакали. 

ЗСУ поїхали по всьому місту. А люди стоять. Я підходжу і питаю: «Чого ви не радієте?», а мені відповідають: «Це не можуть бути наші, це якась провокація». Люди подумали, що це рашисти перевдягнулись. Я питаю: «Навіщо їм це робити?», а мені відповідають: «Щоб подивитися, як ми радіємо, і нас розстріляти». 

Потім уже йшла додому, а машини туди-сюди курсували. Люди з прапорами вийшли. І де вони їх понабирали? І нам на вулицях роздавали прапори. Може, військові привезли з собою? Ми всі вийшли на проспект і стояли до ночі на узбіччях, махали прапорами і пісні співали. Молодь організувалася. Мені так приємно було за нашу молодь! Велику колону організували посеред проспекту, співали «Червону калину» і гімн. Цей день ми ніколи не забудемо. 

Не було зв’язку, і діти мої не могли зі мною зв’язатися. Окупанти міст підірвали, вишки поваляли, і зв’язку не було. Моя подруга навіть не знала, що наші в місті, аж на другий день тільки дізналась. У неї був день народження 11 числа, і вона каже, що це наче навмисно було. А я їй кажу: «Якби ти вийшла на вулицю, у тебе був би найкращий день народження». А вони вдома сиділи без світла. Вона каже: «Я не зрозуміла, чого машини сигналять», бо в неї вікна не на проспект виходять. Якби ж вона вийшла на вулицю, то це був би такий день народження! Люди шампанське пили, пісні співали. Так було весело! 

Наступного дня ми всім будинком вийшли на вулицю і святкували на лавочках біля будинку. Машини їздили колонами. І дуже гарна була машина з ліхтарями, «Кока-кола», як у новорічній рекламі, і вона теж їздила по вулицях. Машини їздили та сигналили три дні. Всі їхали в центр міста, щоб сфотографуватися з військовими. Я не потрапила в центр, але знаю, що й Зеленський приїжджав, прапор піднімали і нагороджували хлопців. Я туди не поїхала, бо ми далеко від центру живемо. 

Діти зі мною зв’язалися через тиждень. Нам Starlink поставили військові, і ми ходили туди, щоб із рідними зв’язатися. Генератори поставили, щоб ми могли заряджати телефон. 

Я зв’язалася з дітьми, і вони сказали, що всю ніч тоді плакали і дивилися по телевізору, що робиться в Херсоні. Вони раділи, а ми навіть не всі відразу дізналися. Звечора хлопці в Чорнобаївку зайшли, а рано-вранці - вже в Херсон. У мене вулиця остання на околиці, і там уже об’їзна дорога. І останні три дні я добре чула, що близько бої йдуть. Ми так боялися, що будуть вуличні бої, але нам пощастило. 

Ми далеко від річки живемо, наш район звідти найдальший, і до нас рідше прилітає. А там – розбили місто. У наш район люди в’їхали, особливо ті, кого затопило. Зараз наш район найбільш густонаселений, бо він далі від річки. У нас тут усе працює: і кафе, і магазини, і ринки. 

Люди стараються, все нам привозять. Зовсім без води та хліба ми не сиділи. Коли нас тільки звільнили, нам Миколаїв та Одеса везли і воду, і хліб. Дуже багато всього везли і на вулиці роздавали безкоштовно, з голоду ми не помирали. Із сіл люди привозили все. Ми овочі дуже дешеві купували. Просто в деяких людей не було грошей. Я хоча б працювала, мені Україна перераховувала зарплату. І мені в гривнях платили за те, що я працювала біля магазину. В рублях я не брала. 

У нас один співробітник на окупантів працював, то його вже звільнили. Він із ними перебрався на ліву сторону. Той чоловік пішов до них охоронцем робити в садочку, коли вони зайняли наш садочок. Я не знаю, навіщо вони займали садочки і школи. Просто, щоб жити. У нас вони недовго побули. Восени заселилися, а через місяць нас уже звільнили. Багато шкоди вони не завдали нашому садку, не встигли розібрати на цеглинки. А коли почались обстріли сильні, то багато хто з наших виїхав тільки тому, що вільним став шлях. Правда, черги були, коли ми на Миколаїв виїжджали. А з окупації нікуди не виїдеш. 

Мої родичі стільки разів намагалися виїхати через Снігурівку! Але там росіяни почали обстрілювати мирних. То родичі побачили, що розстріляли сім’ю, і повернулись назад. 

Потім через Василівку спробували виїжджати, і там теж почали мирні машини розстрілювати, і знову вони пригальмували з виїздом. А потім через Крим виїхали. Через Крим взагалі дорого було виїжджати. Там стільки блокпостів російських! І потрібно було їм платити данину. 

Зараз виїзд вільний. Спочатку нам військові казали, щоб ми не боялися вибухів, бо це розмінування. Міномети до нас діставали вільно. А коли я потрапила під обстріл «Градами», то швидко зібрала речі. Тим паче що виїхати вже можна було. Перевірку ми пройшли, коли виїжджали. Нас СБУ перевіряла. І досі перевіряють тих, хто евакуюється. Вони все провіряють, і телефони теж. Бо, може, ти передаєш якісь дані. Всі мої знайомі виїжджали і думали, що це на пару тижнів, але так не вийшло. Такі обстріли почались, що страшно було повертатися. 

В чужому місті без роботи дуже важко сидіти і винаймати житло. Слава Богу, в нашому садочку зробили «Пункт незламності», і ми тепер працюємо: прибираємо, за порядком наглядаємо, дбаємо про територію. Ми все побілили, і в нас дуже гарно та чисто.