«Про Дебальцевську заграву онукам буду розповідати»

Ірина була ще студенткою, коли війна зруйнувала її плани на майбутнє. Продовжувати навчання довелося в іншому місті, де не всі були готові до переселенців. Минув час – і зараз Ірина розуміє, що в Донецьку, коли все закінчиться, вона жити вже не зможе.

Війна для мене – це щоденні новини, які ти читаєш, щоб зрозуміти, що відбувається вдома навколо близьких людей. Це постійний фактчекінг, співставлення того, що говорять рідні, з тим, що говориться в новинах, щоб зрозуміти як планувати майбутнє. 

Я буду постійно пам’ятати декілька речей. Наприклад, канонади, які розбивають передмістя Донецька. Тієї зими 2014-2015 років я була вдома, в Лиманщині, і чула про Дебальцевський котел. У нас приватний будинок, я стояла у дворі, город виходить у ліс, я бачила цю заграву, чула навіть кулеметні постріли. Порівняно з тим, що розповідали батьки, це як крапля в морі. Була в мене ситуація, коли здали нерви, я їздила на консультацію до психолога-психіатра. Прописали заспокійливі. Про Дебальцевську заграву онукам буду розповідати – настільки вона в’їлась у мій мозок. Це важко пояснити, але я розуміла за звуком, який снаряд летить.

У мене були колись плани. Я навчалась у Донецьку, жила в бабусі, я знала частково місто й хотіла там залишитись. Там був хлопець, із яким усе мало бути серйозно. Плануєш, а потім розумієш, що потрібно їхати не на пару тижнів, а виїжджати взагалі й ламати ці плани. Це були ще не військові дії, я встигла виїхати з речами за кілька днів, як Донецьк став непроїзним. Життя перепланувалось само собою. І коли я чую від людей «усе у твоїх руках», я не згодна.

Не впевнена, що воно незабаром закінчиться. Якщо це станеться, то приїду до Донецька, але жити я там не зможу однозначно. Розумію, що таке бути маргіналом. Там я буду однозначно чужа. Побуваю в бабусі, я досі не була у квартирі, де живе свекруха. Приїхати, подивитися на своє минуле. Як волонтер – так, переїхати туди – ні. Занадто боляче.

Я ось себе особисто в безпеці відчуваю, але те, що батьки живуть у межах ураження, мене дуже турбує. Постійно думаю, як їх вивозити, як їм створювати ореол безпеки.

Але я готова до проблем, пов’язаних із воєнними діями. Частина сім’ї в Донецьку, батьки в Лиманському районі. Якщо щось станеться та їм потрібно буде виїхати, є де їх прийняти, вислати їм гроші, із кимось домовлятись, когось шукати для вирішення питань. Ти подвоюєшся: вирішуєш проблеми у своєму звичайному житті й питання, які можуть виникнути через війну. Є мирне життя, але якщо воно стане критично військовим, що ти робитимеш далі? Ти постійно про це думаєш.