Наталя не дуже любить згадувати важкі дні, коли біля її будинку відбувалися бої. Переїзд дався важко, але вона все витримала заради доньки. Зараз треба будувати життя не гірше, ніж було в Донецьку до початку війни.

Коли почалися події в Криму, у мене з’явилося відчуття тривогий того, що щось буде погане, Донбас це не омине. Ця тривога наростала, я не можу сказати, що в одну мить я зрозуміла, що все змінилося. Мабуть, найбільше це стало вже очевидним, коли почалися бої в аеропорту, оскільки я проживала поруч. Ми почали чути оці вибухи, гуркіт – тоді стало зрозуміло, що все серйозно. Це в травні відбувалося чотирнадцятого року.

Ми жили не так далеко від аеропорту, усе було чути дуже сильно. Літаки літали над нашим селищем. Ми виїхали з Донецька в липні, коли ще безпосередньо в нашому селищі не відбувалися бойові дії. Але я бачила людей озброєних, які з’явилися в місті, звісно, дивилася по телебаченню, що в нас у місті відбувалося. Це був важкий період, коли ти зрозумів, що світ на дві половини розколовся і деякі близькі тобі люди залишилися на іншому боці.

Найважче за все було виїхати з дому, коли вже стало зрозуміло, що воєнні дії наближаються до нашого селища, коли зранку ти прокидаєшся та чуєш гармати.

Ось мені запам’яталося, коли я готуюсь до дня народження доньки – їй мало три роки виповнитися, пекла торт і раптом такий вибух був. Він був, мабуть, далеко від нас, але такого звуку я не чула ніколи. Не знаю, що це було, але просто жахливо. І тоді стало настільки страшно, що невдовзі ми виїхали.

Я зрозуміла, що дитину треба вивозити звідти. Дуже страшно, коли у дворі з’явилися озброєні люди, ходили там, не знаю з якою метою. Усе це підказало мені, що треба дитину вивозити, що стає небезпечно, і ми поїхали.

У нас у той час були відчуття, що все руйнується. Оце життя якесь налагоджене, у якому все зрозуміло, у якому все плануєш, просто на очах руйнується.

В останню ніч перед від’їздом в аеропорту були вибухи якісь, чути було, що іде бій. Ми лягли спати, дитина моя заснула, а мені було так страшно. Чомусь мені здавалося, що зараз у наш будинок влучить щось. Я тримала дочку за ніжку, і мені здавалося, що якщо я буду тримати її, то вона буде поруч, і нічого з нами не станеться. Або якщо щось станеться, то будемо разом. Це дуже важко згадувати.

Тому ми переїхали зненацька, тобто ще зранку ми нікуди не збиралися, а уже ввечері почали збирати речі. Виїхали в пансіонат на Азовське море, тому що більше не було нам куди їхати. Ми прожили там до вересня. Потім, коли стало уже зрозуміло, що додому ми не повернемося, почали шукати квартиру в Маріуполі. Винайняли квартиру,і живемо тут до сьогодні.

Усі наші речі були у двох сумках. У нас не було постільної білизни, кухонного начиння, тільки оті сарафани та шльопанці. Я пам’ятаю, що спала на подушці надувній, знаєте, на якій плавають. Укривалися отими покривалами, що ми брали на піску сидіти на морі. Тобто спочатку нічого не було в нас взагалі. Психологічно було дуже важко, звісно. У нас саме батько помер у серпні. Немає дому, немає батька, немає нічого. І грошей у нас не було особливо, витратили, що було, на пансіонат. А на останні гроші винайняли квартиру.

Почали шукати роботу. Звісно, потрібна була робота. З роботою пощастило. Чоловік знайшов роботу, правда не ту, якою займався в Донецьку, і я знайшла. І потроху почали налагоджувати життя.

Я вже не повернуся додому. Не хочу туди повертатися, планую жити в Маріуполі. Взагалі, у мене така мрія, щоб нікуди не переїжджати більше, а тим паче таким чином, як це було. Я хочу осісти на одному місці.

У моєму житті достатньо було нестабільності, принесеної війною. Усе ж таки, наше донецьке життя було стабільним більше, ніколи не було проблеми з роботою, завжди вона була в нас, був свій дім. Ми ніколи не винаймали квартиру, своє все було, щось планували. А тут таке відчуття, що ти не знаєш, що буде завтра. І робота не постійна, і житло не постійне. Це відчуття невпевненості в завтрашньому дні і зараз присутнє. Якийсь неспокій, боїшся, що знову все почнеться. Тому не можна сказати, що заспокоїлися ми. Я мрію, щоб моя родина була в безпеці, щоб була робота в нас, щоб дитина моя росла, не знаючи оцих воєн і отаких жахів.

Коли я жила в Донецьку, мені здавалося, що я ніколи звідти не поїду. Мені навіть не спадало на думку, що щось може мене змусити виїхати з Донецька. Я любила місто, у якому народилася, виросла. Ці події дали такий досвід, що переїжджати можна, це важко, але не катастрофа. До речі, нас підтримувала гуманітарна допомога, тому що перші місяці в іншому місті були дуже важкі.