Я корінна киянка, мені 74 роки. Весь час плачу - мені жалко, що люди гинуть. Мені говорили, що буде війна, але я не вірила,  що сусіди зможуть на наш напасти. Я дуже переживала, думала, що це непорозуміння скоро закінчиться, але, на жаль, не сталося так, як гадалося. Війна продовжується дуже кровопролитна, люди гинуть, молодь гине.

На початку війни з харчами були проблеми. В магазинах не було хліба, молока, самих необхідних продуктів. Було дуже важко і сумно, серце кров'ю обливалося. В Києві було дуже мало людей, була паніка. Люди виїжджають, а я буду в Києві, мені їхати нікуди і не хочеться.

Допомога якась була: привозили нам якесь харчування, гарячу їжу. Була черга велика, потрібно було стояти, і якщо вистачало, ми були дуже вдячні волонтерам, які піклувалися про мешканців. 

Вулиці були темні, о четвертій вечора вийти на вулицю було неможливо, бо темно і страшно. У бомбосховищі також було некомфортно, але люди спали там, приносили свої ліжка. Була згуртованість, люди допомагали один одному по-сусідськи, хто чим міг. Допомагали один одному виживати, було дуже важко, і зараз важко. Тоді була невпевненість в завтрашньому дні, чи доживемо.

Мої рідні і близькі всі залишилися в Києві. Моя племінниця піклується про літніх людей. Їй пропонували виїхати, а вона каже: «Я не можу кинути своїх підопічних, вони старенькі, потребують турботи». Така в неї робота.

Може, якось домовляться, та закінчиться ця війна. За це молюся Богові. Найзаповітніше бажання - щоб ця жахливість швидше закінчилася, щоб настали мирні дні, і все було добре. Щоб повернулися живими додому молоді хлопці в сім’ї, де їх чекають, до своїх дітей і матерів. Щоб усі жили добре, щасливо, і був мир на всій землі.