В перший день війни мені знайома з сусіднього села казала, що летіли ракети через наші села. Я кажу: «Може, це машини так швидко їхали?» Потім включила телевізор і побачила, що це війна. Я три дні нічого не їла, страшно було. Літаки їхні також літали на домом. Маленька донька дуже злякалася – я їй вушка закривала, щоб вона не дуже чула. 

Рашисти повз нас їздили на своїх танках, було страшно. Одного разу чоловіка рано-вранці забрали дагестанці з автоматами. Я дуже переживала. Страшно було, коли літаки літали прямо над домом, гучно було.

Коли окупанти установили свою владу і сказали, що треба дітей віддавати в російську школу, я сказала: «Ні, треба виїжджати». Я боюся за дитину, адже вони можуть прикриватися дітьми, а ще я чула історію, коли дітей вивозили. 

Ми 31 серпня виїхали на своїй машині. За добу зібралися швидко, як-небудь, щоб встигнути до 1 вересня. Бо ми боялися, щоб не забрали дітей. 

У Василівці на блокпості пропускали не дуже. Вони навіть обстрілювали наші черги, але було видно, звідкіля летить. А вони казали, що це наші ЗСУ стріляють. 

Нам пощастило - ми там були недовго, о другій годині вже були в Запоріжжі. Знайома казала, що чотири дні там стояли, їх навіть з машин не випускали. 

Чоловік не працював до цього місяця, бо не було роботи, і в нас ні грошей, ні продуктів толком не було. У нас там є дуже хороший хлопець, фермер Сергій Катречко, який для дітей одяг давав, у нього на базі тоді продукти були. Дуже великі молодці наші депутати і фермери, що так за людей клопотали. Їхній хліб возили роздавали безкоштовно з самого початку – в лютому і березні. 

Пішов чоловік до фермера одного працювати, і стало трішки легше з продуктами. Ми тоді город посадили, закрутки трішки зробили, забрали з собою. Надіємося звичайно, але надія на повернення додому з кожним днем зникає. Нам знайомі сказали, що коли ми виїхали, там вже через 3-4 дні поселились «пришельці» – так ми на них кажемо.