Артем Левчук, 1 курс

Відокремлений структурний підрозділ "Ужгородський торговельно-економічний фаховий коледж Державного торговельно-економічного університету "

Викладач, що надихнув на написання есе: Барзул Ярослава Василівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни….Багато це чи мало? Чи міг я колись подумати , що мені доведеться проходити саме таким маршрутом – маршрутом війни. У свої тринадцять  років я жив життям звичайного  підлітка: мав свої захоплення, свої мрії, багато друзів. Моє рідне місто Українка, невеличке, на околиці  Дівич-гора, а річка Дніпро омиває його. Серед таких пейзажів я почував себе прекрасно, і узагалі, був щасливою людиною. Я є дуже комунікабельним, ціную людське спілкування. З друзями ми  активно проводили свій вільний час, і, здавало б ся, ніщо не може порушити звичний спосіб життя. Я переконаний, що кожна людина, коли їй добре, думає, що так буде продовжуватися завжди. Так думав і я. Узагалі, моє життя до війни було цікавим, веселим і продуктивним. Якби не прийшло жахіття під назвою війна. Це той монстр, який вплинув на життя, вплинув на свідомість, і вмить вніс свої страшні корективи. А також змінив шлях майже кожного українця.

Отож, мій шлях….Емоції переповнюють…багато маю що сказати , але  бракує слів.. Я займався футболом, і перед початком війни мене взяли у престижну команду. Грав на різних змаганнях, їздив по всій Україні, був кращим гравцем. Це була моя мрія і  бажання на кожен День народження – стати дійсно хорошим гравцем, пов”язати майбутнє і  кар”єру.
 

Але, одного дня, о 5 ранку, в той день, коли мені потрібно було їхати на найважливіші змагання у моєму житті, я прокинувся не від  дзвону будильника, а від вибухів. Мої перші думки були про те, щоб тільки це не війна, тому що у той момент уже були такі розмови. 

Звісно, я почав збиратися. Але, потім, приблизно о 7 ранку, мені зателефонував тренер… і це були найжахливіші слова у моєму житті. Того ж ранку ми з мамою виїхали з міста. А через декілька годин, на тому місці, де я проїжджав, упав літак. Той день був найстрашнішим у моєму життя. Я думав про одне – тільки б ми не поїхали в інше місто, або ж за кордон. (Напевно, це норма, що людина дуже прив”язана до того місця, де проживає). Але  ми переїхали на Кіровоградщину,  де я прожив  2 роки. 

Моя сім”я – окрема сторінка.  На початку  війни мій батько був у Польщі. Але через декілька тижнів він несподівано  приїхав. Ми провели той день разом. Я відчував що щось не так,  - а  наступного дня батько пішов на фронт. Перед цим він був у АТО. Але  батько зробив вибір – захищати Батьківщину.

Як син я не підтримую рішення батька, тому що його життя кожну секунду під загрозою. З батьком я спілкуюся тільки коли є можливість , я хвилююся, і це важко.

Моє ставлення до росіян було нейтральним, але після повномасштабного вторгнення, я їх ненавиджу, тому що  я завжди хвилююся про  дідуся і бабусю, які про- живають на Кіровоградщині, і здоров”я у них слабке.

Якщо проаналізувати мій шлях, то він  важкий, неочікуваний, багато переїздів. До  війни у мене було багато друзів, але на жаль,  тепер спілкуюся лише з декількома. Я часто відчуваю роздратування і  хвилювання. Мріяв стати футболістом, а тепер не знаю як далі буде.  Вибрав місто Ужгород, тому що подалі від війни… Сьогодні я навчаюся у ВСП «УТЕФК  ДТЕУ» за  спеціальністю «Туризм». Ми маємо бути мужніми, не втрачати віру і надію.

Війна змінила не тільки  наше життя, але й наші мрії. І сьогодні моя найбільша мрія – мир.

А також Україна - країна, в якій не чути запаху смерті, запаху крові, в якій не хоронять кожного дня молодих, сильних і відважних українців, в якій нема тисячі тисяч сиріт і вдів. Але….скільки має пройти часу, щоб ми забули про це, стерли з пам”яті? Мені здається, що це неможливо. Тим більше сьогодні, на жаль, війна не закінчена. І кожен із нас проходить свій шлях….