Савчук Дарина, 15 років, учениця 10 класу, Славутицьк заклад загальної середньої освіти I-III ступенів №4 

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Нестеренко Тетяна Миколаївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Рідненький мій!

Все мало бути не так…

Пам’ятаєш 21 лютого? Так, ми тоді з тобою бачилися, сподіваюся, що не востаннє. Тоді ти, як завжди, їхав на роботу на зміну. І я, як завжди (тоді), не дуже цим переймалася.

Так, тату. Я типовий підліток, зі своїми тарганами в голові. Ще не так давно твоя донька посміхалася , раділа життю , мала багато планів на майбутнє. Але в один момент все змінилося...

24 лютого о 4:00 годині ранку твій телефонний дзвінок розбудив нас. Ти був на бойовому завданні на Чорнобильській атомній електростанції . Тату, ти повідомив, що розпочалася війна, попросив швидко зібрати необхідні речі й документи та йти до бабусі. Я відразу послухала тебе, хоча до цього мала звичку постійно суперечити. І ми пішли: я та моя молодша сестричка, вдвох, через ліс, 5 кілометрів до сусіднього села. Таточку, якби ти знав, як мені було страшно, як стискалося серце та калатало в грудях. Але я намагалася триматися, бо не личить доньці військових падати духом. Отак, тримаючись за руки, ми з Кариною за годину подолали шлях до бабусі.

Твоя мама нас зустріла зі сльозами, які ллє і до сьогоднішнього дня. Бо новини були страшні: щохвилини, щогодини, щодня. Ми дізналися, що ти разом з іншими військовослужбовцями, котрі охороняли ЧАЕС, потрапив у полон. Спочатку були від вас та про вас звісточки, а потім – ні слова.

Вибухи ставали все гучнішими, ближчими. Страх переповнював. Тату, якщо чесно, то думала, що знала, що таке ненавидіти. Я думала, що ненавиджу, коли ти мене не пускав на вулицю з компанією… Коли мама насварила за намальовані брови та ночівлю в нас моїх друзів… Але все мало бути не так. І було не так. То я просто злилася. А от , що таке ненависть, зрозуміла 24 лютого. Бо війна - це кров , страх , страждання. Російські військові просто нелюди, от їх я ненавиджу. Хіба можна так знущатися над українцями, нашими домівками, нашою країною???

Рідненький, мені так хочеться з тобою поговорити, почути твій голос, торкнутися твоєї сильної руки. Як багато я не робила та не говорила тобі раніше. Жалкую дуже, що саме страшна війна змусила задуматися над багатьма речами, подивитися на все з іншого боку, переосмислити пріоритети.

Коли ти повернешся, я тобі розповім про те, як ховалися в погребі, бо від вибухів поблизу стогнала земля. Як не можна було нікуди виїхати, бо місто було в оточенні. Про пусті полиці в магазинах та аптеках . Як нам фермери із сусіднього села привозили молоко та картоплю, і ми стояли годинами в чергах. Як ми вчилися пекти темний хліб без дріжджів із кукурудзяного борошна. Як варили їсти на вогнищі у дворі. Але знаєш, мій найкращий у світі тату, разом із тим я побачила: скільки щирих, добрих людей навколо. Бо в ці важкі дні чужі стали своїми. Розумієш? Думаю, що розумієш.

Все мало бути не так… Таточку! Я мрію, щоб якнайшвидше закінчилася ця проклята війна. Мрію, щоб ти та наші всі полонені повернулися до своїх родин , люди до своїх домівок, діти до своїх батьків . Вірю в Перемогу нашого народу!

Люблю! Чекаю! Сумую! Повертайся швидше!

І все буде не так! А набагато краще!

Твоя любляча донька Дарина.