Батьки з дітьми двічі переселялися з одного міста до іншого, та, на жаль, ракети наздоганяли їх усюди. 

Для нас ранок 24 лютого почався о 4:20. Ми прокинулися від вибухів, бігали по будинку і не знали, що робити. Діти дуже перелякалися. Через годину одна ракета прилетіла зовсім поруч з нашим будинком. Він весь здригнувся, і ми втекли у сховище, не взявши нічого з собою.

Просидівши у підвалі тиждень, ми вирішили тікати з Харкова. Три дні добиралися на захід України, де було більш безпечно. Але і там нас чекало лихо – діти важко захворіли, особливо молодший син. Ліків було дуже мало. Потім дізнались, що бомба впала поруч з нашим будинком і пошкодила його.

Переїхавши із заходу України у Полтаву, ми зіштовхнулися з нестачею гуманітарної допомоги, особливо - засобів гігієни. Для дітей нічого тут немає. Дуже важко з житлом і ліками, ціни на які дуже виросли.

Я живу з дітьми наразі сама: чоловік залишився у гарячій точці, у місті Харків. Діти дуже переживають за наш будинок, за батька. Коли звучить сирена, вони здригаються.

Ми довго ходили до психотерапевта. Найтяжче переживає молодший син, йому всього чотири роки.

У нас з собою є декілька уламків ракети, що ми знайшли у нашому дворі. Вони нам нагадують про те, що війна зовсім поруч.