Швець Єлизавета, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Новокаховський політехнічний фаховий коледж Національного університету «Одеська політехніка»      

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павленко Олена Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна стала чорною смугою в житті мільйонів українців, змушуючи кожного шукати свій шлях до порятунку та безпеки. Для мене ця дорога почалася з рідної Каховки, яка швидко опинилася під окупацією російських військ. Ті перші дні були схожі на кошмар, від якого неможливо прокинутися.  

З 24 лютого 2022 року наше місто охопили страх і хаос. Російські війська захопили адміністративні будівлі, заблокували дороги й поставили блокпости.

Почалися перебої з продуктами, водою та медикаментами, а зв'язок із зовнішнім світом був майже відсутнім. Кожен день приносив нові випробування. Жити в окупованій Каховці було небезпечно. Російські військові проводили обшуки, залякували людей і контролювали кожен крок. Але ми вірили, що окупація закінчиться, і ми зможемо повернутися до нормального життя. В цей час моя родина вирішила тимчасово переїхати до бабусі в село Дмитрівка Каховського району, розташованого неподалік.  

Переїзд здавався правильним рішенням. Дмитрівка тоді уникала бойових дій, і ми сподівалися на безпеку. Життя в селі було спокійнішим, але тривога не зникала.

Щодня ми слухали новини, намагаючись дізнатися, коли відкриється можливість безпечного виїзду на підконтрольну Україні територію. Ми мріяли про евакуацію через Запорізьку область. Кілька разів, намагаючись виїхати, але російські блокпости перекривали всі шляхи. Після четвертої невдалої спроби стало зрозуміло, що більше чекати не можна. Ми прийняли важке рішення - їхати за кордон, до Польщі, де на той час жив мій дядько. Найбільш реальним варіантом залишався шлях через Росію. Це рішення було морально важким, але іншого виходу не було.  

Ми вирушили до російського кордону. Перевірки, допити, фізичний і психологічний тиск зробили цю подорож виснажливою.

Пробувши в дорозі три дні, та проїхавши через Росію, Білорусь, Литву та Латвію, відчували, що нарешті залишаємо зону війни. Коли ми дісталися Польщі, нас зустрів дядько. Країна прийняла нас тепло, але почуття втрати не зникало. Ми опинилися далеко від дому, а нове життя доводилося починати з нуля. Мовний бар'єр, незнайома культура й пошуки роботи стали викликами.   

З часом Польща стала для нас другою домівкою. Школа й робота стали важливими етапами адаптації. Вивчення польської мови полегшило комунікацію й пошук можливостей.

Дядько допомагав матеріально й морально, сприяючи розумінню польської культури. Попри те, що Польща стала нашою рятівною гаванню, ми постійно думали про повернення додому. Кожен день стежили за новинами з України, сподіваючись на завершення війни й мріючи про повернення в мирну Україну.  

Тисяча днів війни — це тисяча днів боротьби за свободу, гідність і майбутнє. Хоча ми були змушені покинути рідний дім, наші серця залишилися у рідній Каховці.

Цей досвід назавжди змінив мене. Я зрозуміла, наскільки важливими є підтримка, солідарність і стійкість у найважчі моменти. Моя історія — лише одна з мільйонів, які пережили українці під час цієї війни. Але я вірю, що разом ми подолаємо всі труднощі й повернемося додому. Наш шлях, хоч і важкий, неодмінно приведе нас до нового світанку.