Вранці нас розбудили вибухи. Я впала з ліжка і закричала дітям: «Хлопці, війна!». Було дуже гучно і страшно. Люди бігали по Північній Салтівці з речами, не знали, куди подітися, що робити, шукали бомбосховища, а їх не було. 7 березня ми втекли з міста. Спочатку було багато людей, а коли ми виїжджали, то більша частина вже розбіглася. Ми на крайній вулиці жили, за нами вже окружна дорога.

Важко зрозуміти, чому так сталося і за що це нам.

Уже десь із 27 числа злили воду з теплосистеми, і в нас не топилося. Світла не було, зв'язок почав пропадати. Ми жили на десятому поверсі й бігали то в сховище, то назад. Ночувати там ніяк було, наші сховища не були пристосовані до цього.

Як скинули авіабомбу на 78-й дім - той, який усі фотографують - ми тоді дуже злякалися. І після того вирішили виїхати. У нас бензину не було, але ми знайшли і виїхали на старенькій машині. 

Ми повернулися в Харків, і вже сьогодні немає ні води, ні світла. Мені страшно через те, що все це може затягнутися і будуть Харків весь час бомбити, як і зараз.