Війна застала мене в 2014 році в місті Лисичанськ. Тоді була окупація десь місяців три з гаком. У нас  були ченці, а ще були самозванці. Але те, що було у 2014-му і в 2022-му - це дві великі різниці.

24 лютого у нас все почалося з обстрілу, з руйнування помешкань сусідів. До нас у приватний сектор залетіло дуже гучно. Це було неочікувано, укриття не було підготовлене. Був розпач. Через 40 хвилин - ще один обстріл. Я зрозумів, що це надовго, і треба робити укриття, закуповувати продукти, а грошей у мене було 37 грн. Гуманітарної допомоги в Лисичанську я не отримав жодної. 

Три місяці були суцільні обстріли - через кожні три години. 1 квітня вбило вісьмох моїх сусідів. Під цим обстрілом, Слава Богу, я не загинув, і поранений не був. А по машині моїй черконуло осколками, і я зрозумів, що потрібно виїжджати, бо нічого гарного з цього не буде. Десь 5 квітня мені дали бензин, і я виїхав.

Я їхав із племінницею і сестрою, у нас було дві машини. І ми якраз попали під обстріл. Неприємна штука, вам скажу. 

Води не було з 27 лютого. Ми ходили в криничку, там була черга чоловік 50-60. Топили сніг, щоб помитися, тому що сніга було валом. Їжа у нас одразу з магазинів зникла, на другий день вже нічого не було. Світло то рвали, то ламали. Газ як побило, я сам його і ремонтував, бо працював в газовій сфері.  

Дуже багато що вказує, що ми будемо жити, як Ізраїль, у вічній війні. Плани на майбутнє - просто вижити, і більше ніяких планів немає.