Щербак Анастасія, 10 клас, Гірський ліцей Гірської міської територіальної громади Сєвєродонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Івасютіна Наталія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Початок війни застав мене зненацька, як і усіх інших. Перші дні були сповнені хаосу та нерозуміння того що відбувається . Постійний страх за рідних та близьких, невідомість про те, що чекає завтра – все це не давало спокою. Із самого першого дня на місто опустилася тривожність місцевих жителів і небезпека, яку я сама ще не могла повністю усвідомити.

Кілька близьких друзів поїхали з міста в перший же день, від чого мені самій ставало ще страшніше.

Звичне спокійне життя тріскалося на очах. Я розуміла, що, найімовірніше, незабаром і мені доведеться виїхати, але не хотілося в це вірити, і я щосили переконувала себе, що зовсім скоро все закінчиться і буде як раніше. Ситуація здавалася сюрреалістичною, ніби це кошмар, з якого ось-ось прокинешся. Але час плинув, війна не закінчувалася, реальність вимальовувалась все більш гіркою. Почалися реальні життєві труднощі.

Обстріли ставали дедалі ближчими й ближчими, гучнішими й довшими, ставало дедалі страшніше й страшніше.

Порожні полиці в магазинах, вимкнення світла і води повертали в сувору реальність. А коли снаряди стали падати поруч із додому стало вже зовсім не до спогадів про комфортне минуле. За один ранок зламалося те, що вибудовувалося роками: звичний побут, упевнено поставлені плани на завтра і далекі мрії на майбутнє. Усе те, що було звичним і вважалося належним, у мить зникло.

Тривога за те, що буде завтра, справді страшне і неприємне відчуття. Різко втрачений ґрунт під ногами, гадаю, вплинув на всіх.

Довелося вдруге залишати дім, звичне місце і друзів. Сталося те, чого я боялася: війна зачепила мій новий дім. У 2014 році моїй родині довелося під обстрілами без речей і найнеобхіднішого їхати з міста Первомайське Луганської області, де я народилася і росла. Мені було 5 років, і тоді я ще не знала, що рідну домівку я не буду бачити більше 10 років, бо моє місто до сих пір окуповане. Кожен тоді, як і зараз, вірив, що це не триватиме дуже довго.

Знову треба їхати в невідомість, не маючи уявлення, що чекає попереду. Втішала надія, що все скоро закінчиться.

Що незабаром, десь через тиждень, все повернеться на колишній лад. Але час показав, що так, як було до 24 лютого, вже не буде ніколи. Озираючись у минуле і згадуючи те життя "до", із сумом переживаєш відчуття, що все те, що було, було ніби не з тобою. Безтурботне і спокійне життя, схоже на фільм, який дивився кілька років тому. Просто не відчуваєш резонансу зі своїм минулим, адже занадто багато чого змінилося.

Так я стала вдруге переселенкою. Звикаючи на новому місці, ти стикаєшся з новими випробуваннями.

Усі близькі люди, яких бачив практично щодня, тепер перебувають у різних частинах країни. І за кожного доводиться переживати, бо в Україні зараз скрізь небезпечно. З жахом доводиться розуміти, що ти належним чином не цінував спілкування і зустрічі наживо. Адже зараз побачити своїх друзів не так просто, як було раніше. Адаптуватися в новому місті і в нових колективах так само важко. Почуваєшся не у своїй тарілці. Особливо на початку: ти, несподівано кинутий у вир невідомого, навіть гадки не маєш, як правильно вливатися в нове середовище.

Але найголовнішим страхом на сьогоднішній день залишається те, що відбувається в моїй країні. Обстріли, окупації та вбивства. Ніколи не знаєш, куди ракета прилетить через годину.

За 1000 днів війни я навчилася бути по- справжньому дорослою, у небезпечних ситуаціях діяти швидко і триматися завжди зібрано. Війна і небезпека виховує і робить серйозним реалістом, який готовий до будь-яких труднощів. Але навіть у жорстоких реалях реаліст намагається не втрачати надію. Я все ще вірю, що повернуся у своє рідне місто і побачу свою дитячу кімнату, в яку я не входила з липня 2014 року.