Лень Ніколь, 1 курс, Київський Політехнічний Інститут імені Ігоря Сікорського, м.Київ / м.Херсон

Вчитель, що надихнув на написання есе — Інна Борисівна Бєлова

"1000 днів війни. Мій шлях"

24.02.2022… 06:30… Традицію ранкової кави з батьками відмінив дзвінок з Києва. “Війна. Збирайте речі”. Від цих слів наче завмерло все, батько збирається на роботу, мама збирає речі, я вийшла на вулицю, на свіже повітря. Дивлюся в небо, з однієї сторони Антонівський міст. Горить. З іншої — Чорнобаївка. Горить…

Щогодини дзвонив батько, розповідав за загиблих знайомих, які тримали оборону міста. Цей день я майже не пам’ятаю, із спогадів лише сирени, вибухи, і перші новини за загиблих.

Не можу не згадати нашу тер.оборону, найхоробріших чоловіків, які не дивлячись на повну відсутність зброї, намагались стримати ворога коктейлями Молотова. На жаль, всі вони загинули в ту саму ніч, колона танків, яку вони намагались зупинити, переїхала їх…

Добре пам’ятаю мітинги, на які виходили тисячі людей. Протестували, бунтували, лягали під танки та бойові машини, намагаючись завадити їм потрапити у місто. Виходили, допоки окупанти не почали стріляти в людей, кидати сльозогінний газ, а потім розстрілювали постраждалих від нього в лікарнях. Памʼятаю нашого поліцейського, який стрибав на БТР із прапором України, та жінок, які кричали «Херсон — це Україна!»

Дуже погано памʼятаю, що відбувалося в наступний місяць, але чудово памʼятаю травень…

13 травня була наша перша спроба виїхати з окупації. Ми стояли в полі 4 дні, одразу за селом Берислав. На останній день біля нас стояли, спілкувались декілька рашистів:
— То може пропустимо вже, і так 4 дні стоять?
— А ти думаєш, якщо вони зараз проїдуть, по нас не відкриють вогонь? Вони тут тільки тому і стоять.

Після їх слів, відкрито сказавши, що ми як гарматне мʼясо, ми повернулись додому в Херсон. 18 травня, на ранок, в новинах написали, що ті машини, серед яких ми стояли, пропустили частину, і всіх розстріляли з градів. Жодного загиблого не пропускали ні назад в Херсон, ні в Кривий Ріг декілька днів…

Після цієї ситуації ми більше не хотіли навіть намагатися виїхати, сиділи вдома.

23 травня. Обстріл. Після нього я подзвонила батьку запитати, чи все добре. Єдине, що він сказав — що забрали дядька на підвал. Невідомо де, куди, що робити та до кого звертатись.

В той момент ти відчуваєш справжнє беззаконня та свою безпомічність.

Його протримали декілька днів. Права сторона, на якій він лежав, була відбита повністю. Але найболючішим були його слова:

“Я був в кімнаті, трохи більша за гроб. Кожен раз, коли вони до мене заходили, я прощався з життям. Ні, вони не розстрілюють людей в камерах, вони кидають гранату та закривають двері, людину просто розриває на шматки. Під ранок, коли вони зняли мішок з голови, я вперше побачив ту камеру — скрізь були шматки тіл. Біля мене, в сусідніх камерах, також були люди, одного з них виводили щогодини, було чутно тільки крики. Під ранок він все сидів і співав гімн України, його били, але зробити з ним нічого не могли. Його вбивали повільно, але зламати не змогли… Коли був там, пообіцяв собі, що якщо залишусь живим — цінуватиму кожен свій прожитий день”.

Ці слова, мені здається, запамʼятались мені на все життя. Напевно, я ніколи не зможу пробачити їх за те, що мені довелося їх почути в свої 15.

Все літо ми сиділи без звʼязку, відірвані від новин і зовнішнього світу, при цьому люди не здавались, боролись, тихо, але боролись. Розвішували прапорці та малювали їх фарбою, розмальовували їхні бігборди і партизанили. Не було жодної ночі, після якої б не зʼявилась українська символіка, хоча б маленька.

Осінь. Добре памʼятаю, як вони проводили референдум. Місто наче мертве. Всі люди сиділи вдома, навіть собак по вулицях чутно не було. Тоді вони зрозуміли, що ніхто голосувати до них не прийде, почали їздити будинками.

Ходили кожною вулицею, але люди не виходили. Коли зрозуміли, що люди не відкриватимуть, вони їздили вночі, дивились, де горить світло. Якщо світло було, а люди не відкривали — вони виламували двері і примушували голосувати, натякаючи, що у нас лише один варіант.

Саме після цього референдуму ми вирішили виїжджати другий раз.

Простояли в полі більше тижня, на відкритій території, під дощем. Все, що ми змогли зробити — це палатку з поліетилену та маленьке багаття. Вони не хотіли нас пропускати, казали: “руських з вами немає, тому стійте”.

11.11.2022. Деокупація. Ми цього чекали 9 місяців. На жаль, я не була в цей момент у Херсоні, але я чудово памʼятаю кожну фотографію і відео визволеного міста, наших людей і військових, яких ми так чекали весь цей час, та слова свого батька:

“Треба було нам їхати на Острів, набрати води, але пішли чутки, що наші в місті. Та й думаємо — поїдемо повз блокпост, подивимось. Не встигли ми підʼїхати до нього, як бачимо нашу техніку, військових і купу людей. Всі радіють, виносять їм квіти, їжу, кавуни. Всі стояли, плакали, і ми плакали. Була жінка, бігла до військового цілуватись, той їй каже, що у нього жінка є, а вона крізь сльози і посмішку показує на свого чоловіка і біжить до нього”.

Вони сиділи місяць без води і світла, без опалення та звʼязку — але вільні.

Щодня я розмовляла з батьком, за його словами, він давно не бачив людей такими щасливими. Люди почали повертатися у місто, відкривалися магазини і заклади, але це тривало недовго. Рівно за тиждень був перший обстріл міста.

Зараз я знаходжусь у Херсоні. Він стоїть і буде стояти. Херсон незламний. Херсон — це Україна.