Кузьменко Аліса, 10 клас, загальноосвітня школа I-III ступенів №9 Покровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Кіра Галина Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів. Чи можна виміряти життя у днях? Особливо, коли ці дні наповнені болем, страхом, розпачем, і разом із тим — надією. 1000 днів війни — це не просто цифра. Це розділені сім’ї, зруйновані будинки, розбиті серця. Це наше життя, наше минуле, наше сьогодення і те, що визначатиме наше майбутнє.

Кожен з нас мав своє життя до війни: свої плани, мрії, рутини. Війна змусила багатьох з нас змінити свої шляхи, змінити себе.

Я родом із Донецької області, місця, яке завжди було моїм домом, місця, де я зростала, дружила, і мріяла. Але на початку війни наш дім став зоною бойових дій.

Невпевненість, страх і нерозуміння того, що буде далі, захопили мене. Тоді мої батьки прийняли важке, але необхідне рішення – переїхати до іншого міста.

Спочатку це було неймовірно складно. Я відчувала себе розгубленою та втраченою. Усе, що було мені знайоме, раптово зникло.

Залишити рідне місто було для мене як втратити частинку себе. Важко було змиритися з думкою, що наше минуле життя залишилося позаду, а попереду – невідомість. 

Зміни стосувалися всього: нове оточення, нові зайняття і нове життя. Я намагалася зрозуміти, як адаптуватися до нових умов, коли всередині мене йшов свій внутрішній бій.

Ті перші дні в новому місці були наповнені боротьбою з почуттями, які, здавалося, не можна подолати. Місто на берегах Дніпра зустріла нас миром, але для мене це був початок нового випробування – внутрішньої боротьби з власними емоціями та думками.

Я довго не могла прийняти нову реальність, сподіваючись, що скоро все повернеться на свої місця. Але час йшов, і я зрозуміла, що минуле вже не повернути.

Згодом я почала змінювати свій підхід до ситуації. Я зрозуміла, що нове життя не означає забути старе, воно лише відкриває нові можливості. Це був момент, коли я вирішила, що повинна рухатися далі. Перші кроки були маленькими: я почала цікавитися життям у новому місті, знаходити нових друзів, долучатися до нових активностей. 

Спорт і навчання допомогли мені знайти нову опору.

Вони стали для мене не тільки можливістю розвиватися, але й способом перетворити свої емоції на щось продуктивне.

Зараз, коли я оглядаюся на ці три роки, я розумію, що війна назавжди залишила відбиток у моєму житті. Вона змінила моє світосприйняття, ставлення до людей і до самої себе. Але водночас, 

вона показала мені, що навіть у найтемніші часи є можливість світла, і це світло — у наших руках.

Я зрозуміла, що найголовніше — не втратити себе і свої цінності. Війна змінила багато чого, але вона не забрала в мене мрій і цілей. Навпаки, після всіх труднощів, які я пережила, я відчула ще більше бажання досягати своїх цілей, розвиватися і бути корисною своєму оточенню.

Мій шлях — це шлях кожного з нас, хто пережив ці 1000 днів. Ми були зламані, але не знищені. Ми вчилися жити заново, попри все. І я вірю, що після цієї темної ночі настане світанок. Світанок, коли кожен з нас повернеться додому — чи то фізично, чи в своєму серці.

І коли ми нарешті знову побачимо мирне небо над нашими головами, я знатиму: всі ці випробування не були марними. 

Ми вижили. Ми зберегли себе, свою надію, свою мрію. 1000 днів війни — це не тільки про біль, це також про силу. І я — частина цієї історії.