Семко Катерина, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №14»  Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мороз Наталія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вечір зимового дня, такий темний, як і те майбутнє, що простягалося перед ним. Своїм холодом він не давав і найменшого натяку на швидкий прихід весни. Загалом звичайна середа лютого, що переходила в не менш надокучливий день для учнів у період контрольних робіт. Мій поганий настрій рятувало свято, яке вже було на порозі. 14 день народження 24 лютого 2022 року – доволі красива дата, як для переломного моменту.

Ще за місяць було відчутно настирливий подих дорослого життя у спину. Можливо, саме через це я, символічно, відмовилася святкувати.

А можливо, на мене вплинули настрої, що поширювалися людьми. Вони були занадто реальними, щоб бути правдою, принаймні так хотілося думати. Мозок – зрадливий механізм, який готовий пожертвувати дійсністю задля здатності її сприйняття. Отже, сам вечір закінчився метеликами в животі від передчуття наступного дня. Восьма година ранку стала точкою неповернення. Ласкаве сонечко лоскотало моє обличчя та брехливо, по-зрадницьки, наводило на спокійне, затишне почуття. Картину зіпсували маленькі деталі, які руйнували атмосферу.

Чому батьки мене не розбудили в школу? Чому ніч, яка минула, неспокійно тремтіла? Відповіддю на питання стало мамине перелякане обличчя перед напівзібраною валізою.

Воно досі зринає в моїй пам’яті. Не треба було довгих пояснень, щоб зрозуміти, - почався справжній наступ російських військ на моє місто, на країну… І саме я це переживаю зараз, а не дізнаюся з чуток або новин, як люди закуповують продукти, як розбігаються по бомбосховищах, як стоять на вулиці, наважуючись на наступні кроки. Складно повірити, що щось настільки страшне відбувається зі мною. Небезпека, страх, смерть? Це здається таким нереальним і незвичним, ніби дивишся якийсь фільм, спостерігаєш зі сторони. Проте, все було насправді. Холодний вітер, який пробирав тоді до кісток, не давав загубитися в ілюзіях.

Як не дивно, бігати по тривозі надвір з часом стало певною рутиною.

Мою увагу більше тримала темрява льоху, який повинен був слугувати бомбосховищем. В уяві зародився чіткий наратив, що після спуску, в неї дороги назад немає. Іронічно, що лише це відклалося в моїй пам’яті, можливо, і на краще.

Подальші події аж до літа 2023-го будуть відбуватися у місті Красноград. Після всіх днів у Харкові саме час у Краснограді виявився пеклом.

Майже одразу моя родина пішла працювати волонтерами у місцеву громадську організацію. Чи то було від бажання вимкнути думки, чи задля втечі з жахливих умов проживання – досі залишається загадкою. Організація стала однаково рятівницею і поневолювачкою на довгий рік. Спочатку було бажання допомагати людям,  у більшій мірі для свого спокою, це виправдовувало себе. Однак з часом слова: «Добрими намірами вимощена дорога до пекла», - набувають нового значення. Працювати для людей важко, а працювати безкорисливо у складний час – жахливо.

Страшні історії життя, які інколи супроводжувалися сльозами на очах дорослих, крають тобі серце, а розуміння, що ти не можеш допомогти, руйнує всі залишки байдужості.

А хоча б щось зробити не завжди могли. Ресурси закінчилися, і чим більше проходило часу, тим  ставало гірше. Утім, мозок не дасть тобі потонути, він уміє пристосовуватися, треба лише дійти до переломної точки. І ось тут починається новий етап.

Літо 2023-го року… Дні стоять невимовно гарні, прикриті золотими променями з вуаллю блакиті. Стає легше: звикаєш до навчання, майбутнє більше не висить  шулікою над душею, звук сирен відходить на задній план, а спільна трагічна напруга стає відмінною рисою українців. Війна триває… Люди вмирають…

Повернення до Харкова відновило й старі спогади. Поруч із радістю прийшло розуміння, що життя ніколи не буде, як раніше. Міста все пам’ятають, але не змінюються, на відміну від людей.

І ось я зараз описую вам цю історію, віднаходячи в пам’яті нові подробиці, які хотілося, звісно, забути. Однак минуле не змінити, а майбутнє не передбачити, залишається жити теперішнім. Все одно це ще не кінець та навіть не кульмінація нашої історії. Йдемо далі, вперед до перемоги!