Калінін Кирил, 15 років, 9–Б клас, ОЗО «Білогородський ліцей №1»

Вчитель, що надихнув на написання єсе: вчителька укр. мови та літератури Лущ Ольга Іванівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Нестерпна біль і віра в перемогу.

Перш ніж сісти за викладання думок на папері , я декілька днів прокручував у голові , як саме маю висвітлити цю тему. Тему , яка сьогодні є найболючішою, найактуальнішою . Ідея прийшла сама: пиши, згадавши пророчі слова Т.Г.Шевченка: Не вмирає душа наша, не вмирає воля.

Нагадаю ворогам нашим, що з деяких причин вони не, усвідомили нашої величності як народу, який має право на незалежність і самостійність, який давно претендує, щоб ярлик ,,молодшого брата ’’ було знято. Ми не скоримось і не здамось тому маємо виконати заповіт Кобзаря.

Приклад із життя моєї родини. Я народився в красивому і великому місті Донецьку, що належав прекрасній державі -Україні. Жив щасливо,з якоюсь трепетною любов’ю та повагою до свого міста , до своєї малої батьківщини.

Ходив до школи, гуляв із друзями, думки не маючи, що може бути по-іншому. Особливо запам’ятав конкурс євро – 2012:сидів із татом на стадіоні і шаленів по-дитячому від гордості і радості. Життя було прекрасним.

Ален, на жаль, у квітні 2014 Року розпочалася війна. Так, для мене вона розпочалась ще у 2014році, Донецьк за завмер на 8 років. Зовні ніби нічого і не змінилося : Донбас — арена є, але там ніхто не грає, не лунають оплески вболівальників ,, Шахтаря ’’ життя в місті візуально зупинилось. Воно — то продовжувалось,але не в соціальному та інформаційному просторі України. Уроки української мови потихеньку зникли. Мені почали нав’язувати іншу країну, не мою рідну Україну. Єдиною втіхою і насолодою була поїздка до родичів до Херсона, Де я міг хоч у гостях забути про війну.

Я ріс у війні, і звуки вибухів мене не лякають. Це норма для мене, нажаль!

8 лютого 2022року мій І тато зміг вирватись із того пекла і поїхав шукати вільний від нав’язування чужоземців Український спосіб життя. Планували переїхати до України (від улюбленого довоєнного Донецька залишилися тільки назва і спогади).

І ось знову…

24 лютого о шостій години годині ранку моїй мамі зателефонував тато:,, у нас тут знову війна”

Звичайно, Це було шоком для нас, адже всі знайомі друзі, куми, тато були в центрі воєнних подій. На той момент, як у Донецьку, так і у всій Україні було небезпечно. Найстрашніше Це те, що сім’я з роз’єднана. Тому, долаючи перешкоди та 1000 кілометрів дороги майже через пів Європи приїхали до батька у Білогородку. Тут добрі люди допомогли із помешканням.

Отак усе своє свідоме життя живу у війні. Від однієї лише думки, що милі серцю міста , які асоціюються з миром та безпекою - Херсон, Київ, Одеса, Львів і маленька Білогородка обстрілюються. Страшно подумати, що їх може чекати доля Мого Донецька.

Ми пройшли через 5 кордонів ,щоб Знайти затишок від ворогів -терористів. У Білогородці зустріли хороших і чуйних людей. Ми в Україні! Але справжній лихо не дає спокою, Херсон окупований і навіть названий,,російським”. Для мене - справжня біда, коли наші люди стали частиною чужої країни і системи. Важко писати душевний біль і хвилювання за тих людей. Я всім серцем і душею разом із ними. Вірю, що настане довгожданий день Перемоги, Донецьк, Херсон, Крим будуть нашими, українськими.

Під час війни люди( хоча не всі)змінюють свої погляди: духовне переважує матеріальне. Для мене — це люди, які поряд, друзі, родина. Справжні друзі, які допомогли батькам труда влаштуватись допомогли із житлом. Люди, які допомагають усім, чим можуть.

Мій тато мені пояснює, у чому різниця між Україною і Росією — терористом. Україна у важкий час плакала разом із Росією а саме: —Ми плакали, коли був Беслан. — Коли був Норд Ост. — Ми співчували коли підривали метро і будинки. — Ми плакали коли у них гинули люди.

А що маємо? Ніж у спину, у серце! Ми стали Бандерівцями і хохлами (хоча цим і пишаємося). Тому не хочемо влади путіна. Хочемо бути європейцями на українському ґрунті:

А щоб цього досягнути, пам’ятаємо настанову Т.Г. Шевченка із поеми „ Кавказ ”:

Борітеся — поборете…

Згадана і написана журлива сторінка мого п’ятнадцятилітнього юнака нехай не буде плаксивою , А навпаки, підійми до небес на крилах мою неньку Україну і її героїчний народ !

Найстрашніше це те, що сім’я роз’єднана

А ось фотографія мого донецького дитинства. 2 роки тому…