Лавер Софія, 9 клас, Гімназія с. Гординя Новокалинівської міської ради Самбірського району Львівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе – Монастирська Віра Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року... Цей день запам’ятається усім українцям до кінця життя, бо саме тоді почалася війна. Вона залишила без домівок багато сімей, та найголовніше — вона забрала життя багатьох людей, як військових, так і мирних, ні в чому невинних жителів України, які, нічого не підозрюючи, мирно спали у своїх оселях.

Коли почалася війна, я була звичайною школяркою, мріяла про майбутнє, будувала плани. Проте з перших днів я зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Я, як сьогодні, пам’ятаю глухі вибухи за сніданком, від яких тряслися вікна і двері у моєму будинку. Я пам’ятаю налякані обличчя моїх батьків, які, як і я, не розуміли, що відбувається. Я пам’ятаю кожну деталь того божевільного дня…

На даний момент, коли я пишу цей текст, в Україні досі ведуться бойові дії. Наші захисники й захисниці борються з московською заразою і стрімко повертають наші землі.

У цьому нам допомагають усі цивілізовані країни, такі як Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Естонія, Польща, Канада та інші. Ці країни надають нашим захисникам зброю, техніку, авіацію та ще багато військового озброєння. Країни Європи допомагають знайти прихисток для людей, які втікали від війни, надають моральну та матеріальну допомогу.

Війна — це не лише битви на фронті, це також боротьба в серцях людей.

Зараз в Україні дуже багато волонтерів. Небайдужі патріоти збирають кошти на потреби армії, плетуть сітки, шиють військову форму, лагодять машини для воїнів та роблять ще багато корисних справ, які пришвидшують нашу перемогу.

У такий складний час не можна стояти осторонь подій, які відбуваються навколо нас. Кожен з нас може зробити свій внесок у відновлення країни та підтримку один одного.

Ніколи не можна залишатися байдужим до страждань інших. Найважливіше — це завжди залишатися людяним народом у чудовій країні, а не брати приклад з наших «братерських» сусідів, які всю історію лише заздрили нам, крали, знущалися, брехали, та при цьому називалися нашими братами. Та хіба може називатися братом людина, котра прийшла на чужу землю, щоб відібрати життя у людей, які не робили нічого поганого? Ще й так підло... Посеред ночі... Сотні людей не прокинулося того чорного дня... Сотні міст вони зрівняли з землею! Нагло вдерлися! Підло вбили! Це занадто жорстоко. Людина не може бути спроможна на вбивство... Не може…

Ніколи ми не припинимо говорити про цю війну. Десятки тисяч людей... Десятки тисяч людей вже загинуло від їхніх рук! Що буде далі? Скільки це ще триватиме?

Коли вони подумають: «А чи досить? Мабуть, вистачить». Коли вони вб’ють нас усіх?.. Чи коли ми вб’ємо їх?! Чого вони добиваються? Яка їхня мета? І хто дасть відповіді на всі ці запитання?

Ніхто не знає, яке буде в нас майбутнє, якщо ми сидітимемо склавши руки. Але ми творимо своє майбутнє самі! Нам не можна здаватися. Не можна припиняти боротися! Та головне — не можна забувати жити.

Ми повинні радіти та цінувати кожну дрібничку в житті, кожну спокійну мить. Адже саме за це борються наші захисники. Вони віддають життя за спокій і мир у наших серцях. Ми не можемо допустити, щоб їхня жертва була марною. Ми маємо наближати нашу спільну перемогу разом!

Наразі, після тисячі днів війни, я бачу, як ця ситуація формує нове покоління, сповнене рішучості та надії. Кожен день стає ланкою у боротьбі за свободу та незалежність.

Я вірю, що усі наші зусилля не марні, і, хоча майбутнє залишається невизначеним, спільні цінності, надія та єдність — це те, що допомагає нам іти вперед. Війна стала не лише випробуванням, а й шляхом до глибокого розуміння себе і світу. Головне — що війна не зламала наш дух, ми, мов сталь, загартувалися й стали сильнішими. І я точно знаю: попереду нас чекає найсвітліша мить — перемога! Адже добро завжди перемагає зло!