Горяча Сніжана, 9 клас, Високопільський ліцей Херсонської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе – Порожняк Людмила Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Невже це правда?» — це питання, починаючи від 24 лютого 2022 року, тисячі разів ставила не тільки своїм близьким, а й собі. Невже дійсно війна, невже таке можливо в XXI столітті? Не могла осягнути розумом, не вірила, не розуміла всієї серйозності цих наслідків.

24 лютого, увімкнувши новини, не могла справитися з панікою, не знала, що робити та куди тікати. Старша сестра намагалася заспокоїти, обіймала, щось говорила. Але в її очах теж був страх.

Тоді ж уперше почула вибухи, звук був чіткий, хоча відстань була чимала. Кілька днів не могла заснути, так як дуже боялася, що станеться щось погане.

Проте, коли через кілька тижнів до нас зайшли росіяни, здалося, що я десь у потойбічнім світі. Вимкнули світло, воду, газ. Їжу готували на вогнищі. Окупанти відбирали в односельців телефони, щоб ніхто не міг зателефонувати, або ж просто забирали собі. Здається, вони насолоджувалися своєю силою.

Ми сиділи в підвалі та боялися кожного звуку. Я нечасто виходила на вулицю, тому що розуміла, що нічим добрим це не закінчиться.

Одного разу яскраво сіяло сонечко, вийшла погрітися, раптом побачила, що мчить машина з ненависною «зеткою» (інші просто не їздили), я впала на землю і мріяла стати невидимою. Цей страх відчуваю і досі. А тоді ховалася в підвалі. Було дуже холодно та сиро. Сиділи, запалюючи свічку, щоб бачити один одного. Це був вогник надії. Постріли чи вибух — ми з сім'єю уже в підвал. Це могло бути і вночі, і вдень.

Село у нас маленьке, різні плітки розносилися доволі швидко. Оце і всі новини. Усі дні проходили майже однаково, а мої думки були лише про те, щоб це якнайшвидше закінчилося.

Два-три рази на тиждень ми телефонували рідним та дізнавалися, чи все добре. Телефон ховали.

Люди ходили на блокпости і просили, щоб випустили до Зеленодольська (від нас це всього 10 кілометрів, і там були наші). Але відповідь була завжди одна: «Їдьте на Херсон, а там на Крим». Це було ще страшніше, тому далі залишалися дома.

Ми просиділи 3 місяці в окупації. Одного дня пройшов слух, що через пару днів буде «зелений коридор». Зібрали речі та документи. У той день з іншими односельцями попрямували до блокпосту.

Там нам сказали, що чоловіків не випустять, а діти й жінки можуть іти. Усі плакали і просили, нагадували, що і в них є батьки. Досі не відомо, що їх переконало, але, на щастя, вони погодилися, навіть не перевіряли телефони. Ми пішли, боячись, що стрілятимуть у спину або щось піде не так. Обійшлося.

А уже на дамбі водосховища зустріли наших військових. Які ж вони були гарні й рідні!

Ми так і залишилися жити в Зеленодольську, бо наш будинок не підлягає відбудові, розбомблений вщент. А питання: «Невже це правда?» — так і бринить у моїй свідомості.