Жук Софія, 10 клас, Чудельський ліцей Сарненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе – Руднік Ірина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни — це нескінченний ланцюг подій, який змінив життя кожного українця, залишив шрам у серці кожного з нас. Війна, що триває вже тисячу днів, стала визначальною подією нашої епохи. Це час болю, втрат, відчаю, але також час сили, єдності та відданості нашій країні. Коли війна почалася, я ще не розуміла всієї глибини цієї трагедії.

Зранку 24 лютого, коли я прокинулась не від звуку будильника, а від звуку повітряної тривоги. Спочатку я не розуміла, що почалась війна, але батьки увімкнули телевізор, щоб зрозуміти, що робити далі.

Новини здавалися нереальними, і все здавалося віддаленим. Але вже за кілька тижнів я чітко усвідомила, що таке війна. Звуки сирен, хвилювання за рідних і друзів, нескінченні новини про воїнів, які пішли воювати, про обстріли, вибухи й руйнування — все це стало невід’ємною частиною щоденного буття. Перші місяці війни були складними.

Особливо було страшно перший раз, коли 28 серпня 2022 року, приблизно о 20:00, був приліт у військову частину міста Сарни, звуки були страшними, поблизу частини залишились уламки, вікна вибило ударною хвилею.

Важко було усвідомити сам факт того, що ми більше не будемо жити так, як жили раніше. Люди почали виїжджати за кордон задля своєї безпеки. Було важко прийняти нові реалії, жити в умовах постійної загрози та невизначеності. Я, як і багато інших українців, відчувала страх і відчай. Але, водночас, саме ці перші дні та тижні показали нам, що навіть у найтемніші моменти життя можна знайти силу боротися.

Мені допомогло усвідомлення того, що я не одна — що є люди, які стоять пліч-о-пліч зі мною, що вся країна об’єдналася перед спільним ворогом.

З кожним днем війни приходило нове розуміння того, наскільки важливо підтримувати один одного і єднатись заради спільної мети.

Волонтерський рух, допомога армії, підтримка внутрішньо переміщених осіб — все це стало частиною життя кожного українця. Я зрозуміла, що навіть маленький внесок в 5 чи 10 гривень може бути значущим. Одним із найважчих етапів на нашому шляху стало прощання з людьми, яких більше немає на цій землі. За ці 1000 днів я втратила знайомих. Біль втрати неможливо описати словами: це тяжке розуміння того, що ти більше не побачиш ту чи іншу людину. Але разом з цим я відчула, наскільки сильно можна любити життя, цінувати кожну хвилину, яку ми проживаємо разом. Кожен новий день став для мене дарунком, кожна зустріч з рідними — справжньою цінністю, яку не можна описати.

Ця війна навчила мене цінувати кожну хвилину, кожну мить. За ці 1000 днів я багато чого навчилася. Я навчилася жити у світі, де майбутнє не завжди визначене, де життя може змінитися в одну мить, і розуміти те, що потім може не настати. Я зрозуміла, що сила — це не лише про фізичну міць, а й про здатність залишатися вірною своїм цінностям та країні, попри всі труднощі, які трапляються.

Однак, найголовніший урок, який я винесла за ці 1000 днів — це віра в перемогу, що колись нарешті українці прокинуться вранці і почують слова «Ми перемогли. Слава Україні!».

Віра в справедливість і в краще майбутнє для моєї країни. Віра в людей, які борються на передовій, яким не до розваг, вони кожного дня бачать багато смертей, і, повірте, з їхньою психікою не все в порядку, які допомагають, які щодня роблять свій внесок у нашу спільну боротьбу. Віра в те, що навіть після найчорнішої ночі обов’язково настане красивий світанок.

Мій шлях — це шлях людини, яка зрозуміла, що незалежно від обставин, треба продовжувати боротися за своє життя і свою землю, відстоювати її.

Тисяча днів — це тисяча кроків до свободи. І хоча кожен із цих кроків був важким для кожного українця, кожен із них наближає нас до моменту, коли ми зможемо сказати: «Ми перемогли!»