«Ніколи не забудеш, як нас лупцювали»

Живу у селі Нижня Вільхова Станично-Луганського району. Спочатку ми жили у Луганську, а потім купили тут будинок. Я працювала у МНС, їздила на роботу. Півгодини – і вже на роботі. У нас великий будинок, сто квадратних метрів. До нас часто приїжджали діти. Жили нормально, все було гаразд до війни. Потім, 2016-го, чоловік помер. Діти залишилися у Луганську.

У червні 2014 року я потрапила під обстріл. Було зруйновано міст і автобус мало не впав. Так били, що я ледве доїхала додому. Невістка була на тому боці. Вона зібрала нам усі документи, бо після пережитого стресу я вже не з'являлася. Потім тут не було води, почалися проблеми із хлібом. Ми знаходимося за п'ятнадцять кілометрів від Росії, нам найбільше дісталося.

На щастя, наш будинок не постраждав, але у сусідів були пошкодження. Погано, що діти залишилися на тому боці. У мене хворі ноги, і я не можу йти до них. Правнук залишився тут, ми його забрали у 2013 році, і він пішов у перший клас. Думали, що він рік походить до школи, підросте і поїде до міста. Тому що всі працювали, дитина ще маленька, а у нас до школи п'ять хвилин.

Я отримувала допомогу. Дід лежав, був тяжкий час, і я отримувала памперси. Потім давали продукти та миючі засоби.

Це неможливо забути, бо все було на очах, коли о пів на п'яту ранку стояв страшний гул. Дід ще був живий, лежав, сусіди теж. Ми вискочили і не розуміли, що відбувається. Ніколи не забудеш, як нас лупцювали.

Найбільша мрія – щоби відкрили перехід, і діти могли спокійно приїхати.