Гогідзе Софія

10 клас, Хорольський навчально-виховний комплекс

Вчителька, що надихнула на написання – Романча Інна Григорівна

Війна. Моя історія

24 лютого я прокинулася і почала збиратися до школи. Аж раптом мама сказала, що почалася війна і я сиджу вдома. Спочатку я не усвідомлювала значення цього слова і подумала: „ Як це класно не ходити до школи і відпочивати ”, але, коли вночі почалася повітряна тривога і ми сонні почали збиратися в Штомпелівку, ось тоді стало страшно. Я з нетерпінням чекала відбою тривоги, хвилювалася, що я не скоро прийду додому.

Згодом я почала навіть звикати до такого „ стилю життя ”. Я гуляла з друзями до комендантської години, йшла відраз додому, коли була повітряна тривога.

Раптом одного березневого дня, я дізналася, що мій тато пішов добровольцем на війну боронити країну. Коли з ним не було зв’язку, я дуже сильно хвилювалася, але від цих негативних думок мене рятувало те, що він пішов на війну, щоб допомогти своїй країні, щоб захистити своїх рідних. І ось на початку серпня 2022 року, він перший раз приїхав за ціпів року проклятої війни. Мене перехоплювали емоції, я була дуже рада його бачити живим, але через війну в тата дуже змінився погляд на життя.

Він розповідав страшні історії, які відбувалися на передовій, але за цей час, ні разу не пошкодував, що пішов захищати рідну землю.

Мабуть через те, що мій тато відноситься до війни, як до чогось належного, наче так і повинно було статися, говорить, що це його обов’язок захищати свою державу, в якій він народився та виріс і в якій народились його діти та живуть. Не дивлячись на те, скільки в нього досягнень цій сфері, він ніколи себе не вихваляв і не вважає, що він „ Великий Герой ” – саме тому, я вже припинила сильно перейматися за рахунок війни, він вміє заспокоїти.

Від початку війни до сьогодення, наше місто вже втратило шістдесят воїнів, але ми знаємо, що Герої не вмирають!

Ми будемо пам’ятати їх вічно. Нехай соколики спочиваю, а ми будемо молитися за них та за тих, хто зараз стоїть на варті нашого життя.

Після початку війни, я почала цінувати ті сонячні та теплі дні, коли цього всього не було. Я не боялася за свою родину, не прокидалася від тривог або від жахливих новин, що наших героїв уже немає в живих…

Я не уявляю, що пережили люди, які були під окупацією та змогли звідти виїхати. Люди покинули свої домівки, рідні міста і почали все з нуля. Як це складно, особливо психологічно для підлітків, а що говорити про тих дітей, які втратили батьків на війні і саме головне, що все це трапляється через те, що влада не змогла поділити якісь території, а страждають люди. У більшості дітей забрали дитинство і в спогадах лише залишаються ті дні, коли цього жахіття ще не було. Мені дуже шкода маленьких дітей, які народилися у таких умовах і їхні батьки намагаються зробити все, щоб вони були щасливими і не відчували смутку. Я дуже дякую своїм батькам, які в такий скрутний час не впадають у відчай, а навпаки стараються, щоб у мене було гідне майбутнє. Саме з ними я відчуваю себе у безпеці.

Я вважаю, що головне – це не впадати у відчай, не дати росії нас зламати. Якщо ми всі будемо триматися один за одного, гордитися своєю країною, а не нехтувати мовою або традиціями своєї держави тоді настане Перемога.

Я вірю, що наша країна переможе і ми все відбудуємо, оскільки наша нація незламна, сильна, гостинна, щедра,співуча іі ніхто її не здолає, бо в нас є сила єдності. Ми поборемо будь-які перешкоди та невдачі. Я пишаюся тим, що я громадянка України і, що я є вільною від думки влади.