"Ніхто не вірив, що може бути таке"

Григорьєва Влада, 14 років, учениця 9-А класу Криворізької гімназії №111

Вчитель, що надихнув на написання есе: Фесенко Людмила Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Червень 2014-го. Батьки швидко зібрали мене й відвезли до бабусі в Бердянськ. Війна… Але я тоді цього не розуміла. Не сприймала того, що це начебто просте слово з мінімальною кількістю літер криє в собі найбільше горе, яке може відчути на собі кожна людина й ціле суспільство.

Мене звати Влада. Я мешкала у невеликому містечку Красногорівка, розташованому майже в центрі Донецької області. Війна прийшла в моє життя 30 червня 2014 року, коли перші бомби полетіли на наше місто. Маленька, тоді я ще не розуміла, що відбувається. Наша родина водночас опинилась на порозі вирішення багатьох проблем. Батьки залишились без роботи, наша домівка без газу, води та електроенергії. Я дивилася на маму з татом, їхні стурбовані обличчя й мене чомусь охоплював відчай тієї миті… Точніше, це була суміш несподіваності, страху та купи питань у голові. Головне з них – що буде далі?

Життя продовжувалось, хоча й не таке яскраве, як було. Батьки потроху самотужки навчали мене грамоти й письма, вигадували приклади й задачки. Головне – наша родина була разом! Потроху звикли й до регулярних перестрілок, вибухів. Вони звучали майже щодня, але, здавалося, не поряд. Так ми жили 8 років! Війна, здавалося, трохи вщухла, з’явилась надія і віра у майбутнє. Потихеньку відбудували школу. Я почала реально навчатися, спілкуватися з друзями, займатися спортом вже у четвертому класі. Взагалі були такі моменти, коли здавалося, що нібито війна скінчилась. Але вона спочивала, набиралася сил, щоб ще раз завдати нещадного болю.

Це сталося 24 лютого 2022 року. Цього разу війна з’явилася, як кажуть, «у всій своїй красі». Зранку, як завжди, збиралася до школи. Зупинило мене несподіване повідомлення однокласниці. «Як війна? Цього не може бути! Ми ж тільки заново починали жити!».

Не вірилося. В голові – повне сум’яття. Ні! Ось як завжди: постріляють – і все скінчиться... Знову заклопотані й суворі обличчя батьків. Та цього разу я вже все розумію. Не покидали думки, що скоро все скінчиться. Ніхто не вірив, що може бути таке! Ця клята війна… Вона знищила міста, села, природу. Та найстрашніше – забрала безліч людських життів, невинних життів. Для декого це була тяжка втрата, але для Війни це просто цифра, одиниця, яких у неї нескінченна кількість.

Війна – сіра, нежива пустеля, у якій сонце закривають важкі хмари, а під ними йдуть люди з дітьми, бабусями та дідусями. Полишають свої зруйновані війною домівки, дорогих серцю домашніх улюбленців, таку рідну, і таку покривджену, але не скорену Землю. Полишають свої зруйновані та скривджені життя заради виживання та прихистку, аби набратися сили та відваги, подолати відчай та приниження, побороти свій страх і, врешті-решт, повернутися з новими силами, щоб продовжувати жити та захищати ту багаторічну духовність, нескореність, звитягу, які притаманні нашому величному народу!

Я також йду разом з ними. Не бачите? Придивіться!

Я тікала в льох, коли летіли літаки. Так швидко бігати, напевно, не зможе жоден спортсмен. Бачила, як летить літак, гримить вибух і загоряються одразу три, а то й п’ять будинків. Коли дме вітер, їх стає ще більше. До моїх сусідів прямо в садочок прилетіла ракета. В будинку вибило вікна, двері. Слава Богу, усі тоді вціліли. Я бачила, як стріляють «гради»… Наша родина знову зібрала речі. Спочатку ми виїхали в Дніпро. Мама, тато, я й бабуся. Зараз ми в Кривому Розі.