Життя в окупації виявилось складним випробуванням для сім’ї Альбіни Ігорівни. Врешті решт, вони виїхали на підконтрольну Україні територію

24 лютого я була вдома: якраз відправила дітей в школу і збиралася на роботу, але подзвонив чоловік і сказав, що почалася війна. Ми прожили в окупованому Енергодарі понад три місяці.

У перші дні окупації продуктові магазини та банкомати спорожніли, але потім люди із сіл почали привози продукти. Черги за харчами були дуже великі: інколи доводилося стояти по шість годин, щоб купити дітям хліб.

На той момент я ще працювала у магазині дитячих товарів, але усіх почали примушувати співпрацювати з росією: підприємства почали зачинятися, і я втратила роботу.

Мене шокувало, що війна взагалі можлива у наші часи. А ще жителі Енергодару ніколи не забудуть, як ми голіруч стояли проти танків на в'їзді до міста. Як і ніколи не забудемо ніч з третього на четверте березня, коли вони все ж таки заїхали в місто і захопили його й АЕС.

Завдяки росіянам я і моя сім'я дізналися, що таке спати у коридорі та як це - жити поряд з воєнними, які в будь-який час можуть тебе вбити.

Нам довелося тікати з окупації на підконтрольну Україні територію. Виїхати з міста було дуже складно, адже перевізники просили величезні суми. Нам пощастило, що незнайомий чоловік погодився безкоштовно довезти нас до Запоріжжя. Батьки й досі знаходяться в Енергодарі, бо тато працює на АЕС і не може покинути роботу.

Наразі у мене немає роботи, бо я не можу залишати дітей самих вдома на цілий день одних.