Після початку війни ми стали ВПО, біженцями — людьми, які втратили свій дім та коріння. Деякий час ми були змушені жити у погребі, ховаючись від бомбардувань, втікати, жити у приміщенні школи на підлозі без світла, опалення, води та їжі. Потім виїхали до більш безпечних Черкас. Там нас чекала відсутність житла, одягу, роботи та грошей. Нас таких було тисячі, сотні тисяч, тих, хто стояв у чергах за гуманітарною допомогою. Роботи не було ні для мене, ні для чоловіка. Було відповідальність за двох дітей, хлопчика без батьків, якого ми вивезли з окупації, та трьох пенсіонерів.

Згодом я взяла дітей і поїхала закордон, чоловік залишився з батьками. Потрібні були кошти, а роботи не було. Потім повернулися до України, до рідного дому. Житло батьків зруйноване, але є наш дім і ми маємо роботу. Батьки хочуть жити тільки вдома, і покинути їх не можемо. Син навчається онлайн, але майже не вчиться: світла немає, вчителів немає, тривога цілий день. Друзів немає, грає у комп’ютерні ігри. Мені важко вирішити — їхати з ним знову закордон, ризикуючи руйнуванням сім’ї, чи залишатися вдома, руйнуючи життя дитини.

24 лютого 2022 року ми прокинулися від вибухів і дзвінків. Вибухи сповістили про початок війни. Це був переляк і оцінення. Найстрашнішими були авіабомби, політ літаків, вистріли з «Градів». Страх за дітей, за зустріч з окупантами, за неможливість вилікувати хворих батьків через відсутність ліків — усе було страшно.

Нібито все добре, але син почав пити дуже багато води, коли хвилюється — психогенна полідипсія.

На початку війни ми жили в школі у віддаленому селі, яке було оточене. Там жило 60 людей. Не було світла і води. Їжу варили на вогнищі на всіх, те, що давали місцеві мешканці. Не вистачало їжі — діти ховали варену картоплю в кармани і потім їли. Ліків також не було, а я після перебування в підвалі захворіла на запалення легень.