Війна забрала у нас дім і розлучила з найріднішими. В окупації залишилися бабусі і дідусі моїх дітей.

Перший день війни почався з вибухів. Бомбили наш аеродром у Мелітополі. Чоловік одразу поїхав на роботу, він поліцейський.

Я швидко зібрала дітей і відвела їх до мами, у її домі був підвал. Після цього пішла на роботу, бо я медпрацівник. Ми з чоловіком прийняли рішення у перші дні війни бути цілодобово на роботах, а діти залишались у моєї мами в підвалі.

Діти прокинулися від страшних вибухів. Молодший син плакав, старша донька замкнулася в собі і мовчала.

Найстрашних днів було багато. Коли був приліт у Мелітополі на вулицю, де знаходилися діти і батьки, а до нашої лікарні везли поранених сусідів, і я не знала, що з моїми рідними, бо не було зв’язку. Коли 25 лютого у Мелітополі по всьому місту відключили електроенергію і зв’язок, а у доньки був гострий апендицит.

Її оперували вночі за допомогою генераторів. Коли ми виїжджали з окупації з дітьми і потрапили під обстріл. Коли зараз іде обстріл Запоріжжя ракетами і ми сидимо у туалеті.

Мої діти мають психологічні проблеми. Ми відвідуємо психолога.

Була нестача ліків. Ходили по знайомих, сусідах, друзях, допомагали одне одному. Я віддавала те, що мала, і мені також допомагали.

Речей, які могли б зберегти, немає. Ми виїжджали і все залишили у Мелітополі.