«Ні їсти, ні пити не хотілося. Руки опускалися, бо не було сенсу щось робити»

У перший день війни Людмилу Донченко розбудило погане передчуття. Вибухи і руйнування назавжди позбавили її спокою. Не допомогли ні таблетки, ні психолог.

Я прокинулася, і ось таке передчуття було – ніби серце не на місці. Вирішила я посидіти в кріслі, поки ще чоловік і сини спали. Коли побачила у вікно, що все виблискує - відразу, як півень, закричала, розбудила всіх. Ми почали одяг хапати і вискакувати.

У нашому будинку дах пошкодило осколком. Вже відновили. Доводилося в підвалах сидіти, коли сильно близько стріляли.

Ми і зараз кожну хвилину, як на голках. Кажу про це, і все перед очима встає. Навіть згадувати страшно. Вже пробували ми таблетки заспокійливі пити, і приїжджали психологи до нас, а все одно цей стан ніяк не проходить. До такого не звикнеш…

Мрію, щоб війни не було, щоб тихо було, в будинку ремонт зробити, порядок навести, і щоб всі разом були.