Коваленко Вікторія, 16 років, Краматорська українська гімназія
Цікаво, але те, що люди називають війною, зовсім не можна назвати людяним. Такий собі парадокс, збій у програмі. Здавалося б, у людини є те, що відрізняє її від тварини: здатність мислити, аналізувати, приймати рішення.
Але війна – це те, що показує, ніби говорить: «Подивися, ти зовсім не відрізняєшся від дикого звіра в лісі».
І справді, маючи розвинутий мозок і здатність домовлятися, вирішувати конфлікти словами, людина досить-таки по-звірячому вдається до насильства, навіть вбивства. А не маю права стверджувати, але вірю, що ще жодній цивілізованій істоті на Землі війна не дала більше, ніж забрала.
Війна на Донбасі стала нестерпним горем для кожного українця.
Це відчай матерів і сльози дітей, це душі захисників і захисниць і божевільний сміх ворогів.
Це сотні й сотні смертей, тисячі й тисячі почорнілих, зачерствілих сердець. Ні для кого війна не проходить безслідно, усюди вона залишає за собою тіні померлих і скорботу їхніх рідних. Я не стала винятком.
Я щаслива, що Краматорськ – це Україна, і ми всі знову вільні люди, та на жаль, війна встигла торкнутись нас своєю кривавою рукою.
Я пам’ятаю день, коли в мені з’явився нездоланний страх, і який я тоді відчай відчувала, будучи лише дев’ятирічною дитиною.
На той момент воєнні дії вже тривали декілька часів поблизу, зокрема в самому Краматорську, але навіть знаючи це, не думаю, що я до кінця розуміла. Пам’ятаю, як однокласник зайшов до нашої класної кімнати і сказав класній керівниці: «Ви уявляєте собі, у сусідній від мого будинок влучив снаряд!»
Він не виглядав дуже наляканим, скоріше немов шокованим, але налякалися всі інші, хто почув це. Окрім його друга, він виглядав більш ніж задумливо, це стало для нього новиною, бо вони живуть в одному будинку.
Я ж тоді відчула, як остання крапля надії на те, що мене війна омине, висохла під гарячим сонцем страху.
Дякувати Богові, і я, і всі мої друзі залишилися цілими і неушкодженими, принаймні фізично. Мені важко навіть згадувати день, коли ми їхали з Краматорська, і яка в мене була істерика, коли дізналася, що я, моя сестра і мама їдемо, а тато залишається.
Те, що я відчула, не можливо описати, можна лише сказати, що пережити таке й ворогу не побажаєш.
Краматорськ вільний, так, але війна й досі переслідує кожного з мешканців міста. Я чую її в гулі літаків, що пролітають у небі, бо вони так нагадують постріли… І не зможу відчути себе спокійно, побачивши людину у формі зі зброєю, навіть знаючи, що вона тут саме для того, щоб ми не боялися. Можливо, війна ніколи не залишить наших сердець, але доки живе надія, що війна закінчиться в нашому рідному краї, доти ми зможемо боротися з війною в серцях.
