Павленко Ірина, 9-а клас, ОНЗ БТЛ "Радовель"

Вчитель, що надихнув на написання — Троцька Лариса Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Перед ніччю двадцять четвертого лютого разом зі своєю родиною я дивилася телевізор та розмовляла про звичайне життя, яке мало багато таємниць, жахіть, які розкрилися пізніше. Перед тим як заснути, я відчувала якусь тривогу на душі, ніби щось от-от станеться, але я не надала цьому великої уваги.

Настав звичайний день, двадцять четверте лютого, четвер, так я думала тоді поки не дізналася моторошну новину, що цієї ночі почалася повномасштабна війна, мої передчуття були не марні.

Розпочну з початку, була сьома година ранку, я прокинулася дуже радісна, тому що нарешті в школу, побачу своїх друзів після довгого дистанційного навчання. Мама як завжди готувала мені сніданок та перекус до школи й тут роздається дзвінок, і з маминих уст вилітає: "Як війна?..", після цих слів вона стояла похмурена зі слізьми, які скотилися по її щоках і я запитую: "Мамо, що трапилося? Чому ти плачеш? - мама до мене повернулася та сказала: - Що почалася війна..". Після цих слів мама ще більше заплакала, а в мене почалася паніка, ступор і шок..У голову поринуло купа думок: "Як?", "Чому?", "Що робити?"," А ми не загинемо..?". Тоді мені було лише одинадцять років, я була ще тією дитиною, яка не розуміє чому так, я хотіла лише піти до школи та побачити своїх друзів. 

Війна - страх мого дитинства, змалку я ходячи по дорозі думала: "Хоч би війна не почалася..". Мій страх став реальністю сьогодення..Після нашої розмови з мамою нам зателефонувала тітка  зі словами:" У вас немає укриття, переїжджайте до нас, тут укриття близько", мама довго думала та сказала, щоб я йшла сама, а вона залишиться з бабусею, яка не хоче залишати свою домівку..Почувши ці слова я була дуже засмучена і не хотіла нікуди йти, тому що як я залишу свою родину? Але тітка змусила мене піти до неї, там я жила рівно п'ять днів і ці п'ять днів тягнулися немов ціла вічність, моє серце розривалося від страху за маму та бабусю.

Кожну годину я телефонувала мамі та запитувала як вони чи все добре.

Дві ночі з п'яти ми провели у сестри мого дядька, там було ще безпечніше. Інші три ночі ми були у тітки та спали в одязі, на по готові бігти..Через п'ять днів я повернулася до рідної домівки, дуже щаслива, тому що нарешті буду разом зі своєю мамою та бабусею. Ми жили в страху та боялися, що щось станеться..

Одного дня по нашій вулиці їхав танк, він пересувався дуже шумно, я вибігла на вулицю та побачила його. Побачивши військовий об'єкт мене охопив страх, по моїх щоках поринули сльози, але дякуючи Богу мої очі побачили на ньому українські символи та я заспокоїлася. Кожної ночі було чутно свист ракет, звук шахед..це навіювало тривогу..

Разом з мамою пізно ввечері я поверталася додому та побачила моторошну картину, все небо було червоне ніби мак. Відразу було зрозуміло, що на тому місці вибухають ракети..

Щоденно ми не відходили від телевізора дивлячись новини та чекаючи слів, що війна закінчилася. Кожного дня помирали люди, тварини, руйнувалися споруди, чуючи ці страшні новини ми впадали в журбу все більше і більше..Минає час, війна не закінчується, біди все більше та більше..

Завдяки ЗСУ ми не відчули таких жахіть як люди, які опинилися в центрі бойових дій. Я згадую відразу Бучу, Ірпінь, Маріуполь та інші зруйновані міста. У кожному з цих міст відбувалися жахливі видовища. Люди, які там опинилися чекали на допомогу та вірили, що їх врятують.

Весь цей час поки триває війна я вірила та вірю в наших світлих героїв, у наших ЗСУ, які захищають нас ризикуючи своїм дорогоцінним та єдиним життям. У нашому районі немає ні однієї зруйнованої будівлі в наслідок війни завдяки ЗСУ, які завжди напоготові захистити нас.

Не зважаючи на жахіття, які відбуваються у нашій країні ЗСУ дарують життя тваринам, які опинилися без будинку та родини.

Я дуже дякую їм за це, вони чудово виконують свою роботу. Я вірю, що ми переможемо цю пекельну війну та всі повернуться живі та здорові до своїх родин!