Людмила з сім’єю все життя прожили у Лисичанську і не мали родичів у безпечних регіонах України. Але під час евакуації в різних містах їм допомагали незнайомі люди, за що вони дуже вдячні

Мені зараз 61 рік. Я інвалід дитинства третьої групи - маю проблеми з опорно-руховим апаратом. Працювала, маю 40 років стажу. Зараз на пенсії. 

Взагалі, у нас війна почалася з 2014 року. У мене російськомовна родина, і я все своє життя розмовляла російською. Зараз вчуся спілкуватися українською. Я її розумію повністю, але розмовляти ще не дуже виходить. 

У 2014 році Лисичанськ був захоплений бандформуваннями. В липні ми сиділи під обстрілами – також без води, без газу, без світла. Дуже зраділи, коли зайшли в місто наші військові. Я добре пам’ятаю той день. Зранку були обстріли з «Градів», ЗСУ стріляли через нас по «ЛНРівцях», які відступали. Мешканці нашого мікрорайону були у дворах. Хтось багаття палив, хтось їсти варив… І раптом настала тиша. Заходила техніка наша, українська. 

Ми вийшли з-за дому, виглянули – якісь хлопці стоять. У них ще не було прапорів. Ми питаємо: «Хлопці, ви хто?» – «Ми ЗСУ. Ви краще відійдіть, бо по нас можуть стріляти». 

Ми зайшли у двір, усі мешканці в нас питали, хто то, і ми відповіли, що ЗСУ. І тоді всі радісно зітхнули, з полегшенням. Це, мабуть, був мій перший спогад про війну. А потім настав 2022 рік. 

З 2 березня в нас у Лисичанську не було світла. Їжа закінчувалася, водопостачання не було, тепломережі не працювали. Обстрілювали наш мікрорайон. Ми не знали, куди їхати, бо в нас рідних ні на заході, ні в центрі України немає. Ми корінні жителі міста Лисичанська. Там поховані мої прабабусі, прадідусі. Я все життя прожила в Лисичанську. Була родина велика, зі своїми традиціями, але довелося виїхати. 

Ми на своїй старенькій машині виїжджали спочатку на Сіверськ, тоді на Слов'янськ, Краматорськ, а потім - на Дніпро. Під Дніпром на ніч нас прийняли в якомусь профілакторії. Ми там переночували. 

Нас залишили, щоб ми могли оговтатися, бо ж місяць просиділи під обстрілами в підвалах, були брудні, змерзлі. Нас обігріли, нагодували, зробили все, щоб ми хоч трішки прийшли до тями. 

В неділю після обіду ми доїхали до Дніпра. Я одразу не зрозуміла, що треба у волонтерські центри звернутися, щоб десь заночувати. І ми в соцмережах знайшли волонтерів із Дніпра, Олю з Віктором. Зовсім незнайомі люди запропонували нам переночувати, і ми у них на дачі провели ніч. Вони нас також обігріли, напоїли, нагодували. Зранку ми поїхали у Вінницю, там теж знайшли волонтерів, переночували і поїхали далі. 

У Хмельницькому є костел святої Анни та римо-католицька церква, і там у них релокаційний дім. Дай Боже здоров'я його директору, нас там прихистили. Два тижні ми були там і намагалися винайняти квартиру. На жаль, у Хмельницькому дуже важко з житлом для переселенців. Свою відносно гарну пенсією я повністю віддаю за житло, ще й зверху доплачую. Основну частку сімейного бюджету з'їдає оренда житла. Тому я дуже-дуже вдячна Фонду Ріната Ахметова за те, що нам дають допомогу. Це дійсно дуже важливо. А ще дуже приємно відчувати, що ми не одні, що нам допомагають люди, що люди працюють над цим. Бо зараз повернутися на окуповану територію немає ні змоги, ні бажання. І я дуже ціную цю підтримку. 

На жаль, я майбутнє ніяк не бачу зараз. Змоги придбати своє житло в нас немає, тому що воно коштує дуже дорого. Робота є, але на мінімалку. А з мінімальної зарплати нічого не заощадиш. Те, що було, ми втратили. Я втратила у своєму місті дві квартири. Тож я поки що не бачу жодних перспектив, і для дітей теж. Дочка, внучка працюють, але купити житло нереально. У мене одне сподівання: дай Боже, колись… Але я тверезо оцінюю те, що зараз відбувається. 

Більше за все на світі боюся, що мені доведеться доживати віку на чужині, а потім бути похованою не біля моїх батьків. Що доведеться решту життя орендувати житло і віддавати за нього практично все зароблене.

Я не бачу жодних перспектив, бо в мене вже й вік не юний. А для дітей перспективи… Головне – це житло, а житла в нас немає, ми позбулися його. У нас майже нічого не робиться державою для таких людей. І можливості повернутися додому наразі немає. А просто сліпо вірити в перемогу… На жаль, цей період уже пройшов, коли здавалося, що війна не сьогодні-завтра закінчиться, ще день-два – і ми переможемо. Уже зрозуміло, що ця війна – на довгі роки. Вона важка, відчутна, усі вже від неї втомилися. Але поки що я не бачу жодних перспектив, особливо в моєму віці.