Кузьменко Марія, 10-б клас, Дніпровський ліцей № 54

Вчитель, що надихнув на написання — Журавель Інна Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я пам’ятаю, яким страшним та довгим був початок лютого 2022. Рівно за тиждень до початку війни, 17 лютого, я разом зі своєю бабусею пішла до банку знімати гроші. Ідучи вулицями, я відчувала усю невимовну наляканість та застиглий сум людей навколо. Хтось у паніці набирав воду або ж скуповував усе, що бачив у магазині. Інші спокійно запевняли: «нічого не буде, усе омине». Розуміючи, що на нашу країну йде щось недобре, лихе, ще по-дитячому хотілося вірити в чудо...

24 лютого я поїхала на спортивне обстеження у міську лікарню. Усе було начебто за планом: кабінет за кабінетом, лікар за лікарем, слово «Наступний!». Черга як той човен повільно рухалася на вихід. Несподівано до мене звернулася санітарка: «Дитино, ти що, телевізор не дивишся?! У країні війна, а ти сюди приїхала...». Далі я вже не чула жіночку, яка була першою, хто сказав це тривожне слово – війна. Навіть батьки, будячи мене зранку, говорили «Поживемо, побачимо. Не хвилюйся». Повернувшись до автівки тата, я сіла та спитала «А що, у нас справді війна?». Тато мовчав і, тільки поглянувши через вікна авто на місто, я відчула, що саме санітарка мала на увазі. Люди неначі навіжені від болю та суму бігли одне поперед одного. Дехто був з валізою, хтось плакав і голосно говорив у телефон, жалівся на злу долю, чоловіки готувалися до оборони. Я, сама ще не відчуваючи страху, зрозуміла: так як було раніше, уже ніколи не буде. І дійсно, зруйновані будинки, знищені міста, покалічені долі не стануть такими, як до війни.

5 березня, на другий тиждень війни, я разом зі своєю мамою та сестрою виїхали в Німеччину. Було дуже сумно, невідомо, що мене чекало далі.

Після довгої дороги в 5 діб, приїхавши до нової країни, сподіваючись знайти спокій для мозку, я відчула тільки ще більшу тугу. Я намагалася сприйняти думку дорослих, що так буде безпечніше, краще, стабільніше. Проте душею я рвалася назад до Батьківщини. До моєї великої родини, домівки, улюблених песика й котика. Навчаючись в іноземній школі, отримавши «мовний» сертифікат, у мене десь там, глибоко в серці, закрався страх: «А що, як я забуду відчуття «я вдома» і ніколи не зможу його відшукати?». Приїжджаючи в Україну на канікули, друзі казали «О, німкеня приїхала», а німці-однокласники висміювали мене, як іноземку. У мене в душі вирувало почуття загубленості. Невже я тепер буду чужою усюди?

Діти війни дорослішають швидше, мають прості й реальні мрії: повернення додому. Так, країна в стані війни, але усвідомлення того, що саме я потрібна їй, на мене чекає ненька-Україна не покидало мене. У серпні 2024 року я знову приїхала в рідне місто – Дніпро. У цю мить увесь сум та тривожні думки почали полишати моє серце. Радість не знала меж, легені відчули рідне повітря, а погляд відображав тільки одне – «Я вдома!». Розпочала навчання в ліцеї, з’явилися нові друзі, я навіть не очікувала, що все вийде насправді якнайкращим чином. Я впізнала власну країну, у яку моя дитяча душа закохалася з перших секунд існування свідомості. Я знаю, що тільки з допомогою Батьківщини, я змогла витримати ці майже 1000 днів. 

Дні війни допомогли мені зрозуміти, що скрізь добре, але вдома стовідсотково краще!

Моя історія - це лише одна сторінка багатотомної книги періоду війни, але вона, як історії мільйонів інших, є особливою та незамінною, бо як ми вже знаємо, неможливо побудувати майбутнє, не знаючи минулого. Я сподіваюся, що мій шлях саме під час війни невдовзі закінчиться, а історія життя розпочнеться з нового абзацу. А поки ми повинні чути одне одного і тільки тоді наші стежки зустрінуться на єдиному повороті під назвою Перемога!