Гончар Анна, студентка І курсу спеціальності «Журналістика» Коледжу ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

Війна. Моя історія

З 24 лютого 2022 р. змінилося життя всіх українців. Цей ранок став найстрашнішим у моєму житті. Тепер лютий у мене асоціюється не з зимою, снігом чи стійкими морозами, а – безкінечними повітряними тривогами, вибухами і постійними тривожними думками. Лютий став безжалісним для всієї України.

Усе почалось о 05 ранку після дзвінка брата та першого дуже гучного вибуху. Тоді батьки повідомили, що почалася війна. Зі сльозами на очах ми довго думали, що робити. Невдовзі ми почали поспіхом збирати речі, не розуміючи, куди їхати.

Перші хвилини дороги минали вічність. Здавалося, що все це лише страшний сон, та я не можу прокинутись. На кордоні пробки та багато переляканих українців. Як і нас, війна вигнала їх з власного дому. У новій країні нам допомагали волонтери. Про нас піклувалися. У Щецині ми жили 3 місяці. Нова школа, нові знайомства. Я почала вивчати та розуміти польську мову. Ми вже хотіли повертатися додому, однак, з кожною новиною повертатися в Україну було небезпечно. Тому ми залишилися.

Мама та сестра багато працювали, а я в той час сумлінно навчалася. Пригадую, як польські однокласники мене втішали, всіляко підтримували та допомагали із удосконаленням мови. Дякую полякам та всій країні за підтримку та гостинність!

Ми дуже сумували за татом, братом, бабусею, за рідною домівкою. Та одного дня мама повідомила щасливу новину: «Ми повертаємось!». Від цієї звістки в мене, ніби, виросли крила. Я їду додому, я повертаюся до рідного краю.

Хоч дорога і була важкою, але це були два щасливих дні. Сльози радості, тепер чую українську. Нарешті я вдома.

Повномасштабна війна змінила життя моє та моїх близьких. Мої рідні знову поїхали за кордон, а я залишилася навчатися в Україні. Війна навчила мене цінувати кожну щасливу мить життя!