Мені 37 років, я мешканець Луганська. У 2014 році у зв’язку з окупацією переїхав у Сєвєродонецьк, а тепер прийшлося виїхати й звідти.

Я доньку збирався везти до мами. Вийшов із дому, побачив метушню. По дорозі вже розвернув машину. Зрозумів, що війна. Збирався додому. Але потім усе одно поїхав до мами. Сповістив її, що почалася війна і ми виїжджаємо з міста. Потім приїхав додому й сказав дружині, щоб збирала речі та документи. На питання «Куди поїдемо?» відповів, що це неважливо, тільки б залишитися живими.

Виїхали ми нормально, труднощів не було. Вже коли приїхали в Дніпро, врятували кішечку з підвалу і приютили.

Наші родичі розкидані по всій Україні. Залишилися без домівок. Дитина мало спілкується з бабусями, дідусями. Та й на емоційний стан дитини війна вплинула. Вона багато плаче.

Віримо, що буде все добре. Ми до війни планували виїжджати за кордон, але не поїхали, і вже не хочемо. Дружина планує вступити до університету, поновити навчання. Доньку в перший клас збираємося віддавати. Живемо і віримо в світле майбутнє.