Мені 40 років. Працюю в Херсоні, є донька. Проживаємо з татом у колишньому Снігурівському районі.
24 лютого я на роботі в Херсоні була. Лікарні були зачинені. Ми працювали. Через дві доби нас відпустили, і ми добиралися додому, хто як міг. Із села під час війни не виїжджали. Сиділи від початку й до кінця окупації.
Спочатку росіяни нам давали воду, а потім ми склалися на генератори й качали собі.
Вода в нас була раз на тиждень. Спочатку не було ні продуктів, ні ліків, а потім почали завозити з Криму. Дуже тяжко було.
Я продовжую працювати в лікарні. Їздимо в Херсон попутками, бо транспорту зараз немає.
Кажуть, що вже скоро, але поки ми кінця війни не бачимо, тільки надіємося. Мрію про світле майбутнє. Хочеться, щоб не було війни.
