Ми сім'єю були вдома в м. Сєвєродонецьк. Так як наш дім знаходився в середині міста і вікна зимою зачинені, перші взриви о 5-ій ранку ми не чули. Прокинулись, як завжи почали збиратись на роботу і в школи. Відкривши новини міста, що йде наступ по всій країні, стало тривожно, дітей відразу залишила вдома, ніякої школи, а сама почала збиратись на роботу, але хвилин через 5 пролунав дзвоник - керівництво повідомило, що на роботу не виходимо. В незрозумілому стані ми з дітьми склали речі та документи в сумку, на перший час, що попадалось під руки, нерозуміючи що буде далі.

Перші наші трудноші почались вже через два дні, бойові дії шли стрімко і дома залишатись було небезпечно, почали спускатись в підвал. Підвал це не бомбосховище, а підвал будинку, який колись був як погріб, нічого немає, сиро, холодно, води немає, туалету теж. Постягували з дому все що було можливо, щоб було тепло та якось можна були сидіти, особливо дітям. Продукти вже через три дні неможливо було купити, все закрите, а там де відчинялось стояли в черзі по 200-300 осіб. Навчались готувати їсти, щоб перекусити хоча б за 15 хвилин, так само купатись та перевдягатись й швиденько спускатись назад.

Через деякий час нас забрали родичі в м. Лисичанськ, там ми пробули днів 25, весь час без води бо перебили водопровід і починити його змоги не було. Топили сніг, його було багато, погода, як відчувала лихо, щоб приготувати поїсти бігали за декілька кілометрів по воду, хто скільки міг стільки й ніс додому.

Нестача їжі, води, гігієни була у всіх, хто знаходився у тому пеклі. Ми стали більш уважними один до одного, і всі разом, бо по одному не вижить і крім сім'ї вже нікого немає.

Ми коли виїхали до друзів, вони нас прийняли як рідних. В усьому допомогли і підтримали.

Робота залишилась та, яка була вдома, на данний час дистанційно. Поки що змінювати нічого не планую, тому що є змога бути разом з дітьми, час не спокійний залишати їх самих.