Орлова Маріанна, 9 клас, Запорізька гімназія № 75 Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Корчева Людмила Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року… День, який назавжди розділив наше життя на “до” і “після”. День, який приніс біль, страх і сльози в кожну українську родину. Я не могла повірити, що у XXI столітті можливі такі жахіття! Здавалося, що ось-ось я прокинусь, і це виявиться лише страшним сном… Але це була реальність.

Той ранок закарбувався в моїй пам’яті назавжди. Я прокинулася від дивного відчуття тривоги. А потім почула її - першу сирену. Її звук пронизав мене, немов лезо ножа.

Я застигла, не розуміючи, що робити. Паніка паралізувала мене. Серце гучно билося, думки змішувалися, тіло скував холод. Спочатку відмовлялася вірити в те, що все це відбувається насправді. “Це якась помилка… Це просто навчальна тривога…” - намагалася я себе переконати. Але з кожною хвилиною жахлива правда ставала дедалі очевиднішою. Увечері, коли вся родина зібралася разом, усвідомлення накрило мене з головою. Це не сон. Це не помилка. Це війна. Всю ніч мене трясло від істерики. Я не хотіла помирати. Боялася за себе, свою родину,  друзів, за наших тварин.

Відчуття безсилля було нестерпним. Ми постійно ховалися в укритті, не могли нормально спати, не знали, що буде завтра.

4 березня мої рідні ухвалили важке,  але необхідне рішення: рятувати дітей. Нам треба було їхати. Переїзд до Польщі був справжнім випробуванням. Моя сім’я пробиралася через натовп людей, які, так само як і ми, хотіли вижити, хотіли захистити себе. Поїзд був переповнений. На одній полиці плацкарту тіснилося по 5–6 людей. До Львова доїхали, але шлях до кордону перетворився на суцільне пекло.

Половину дороги ми їхали машиною, а потім нас просто висадили зі словами: “Вибачте, далі ви самі”. А далі - це 20 км. Двадцять кілометрів пішки.

Повз нас проїжджало багато автобусів та машин. Але ніхто навіть не подумав зупинитися. Ми йшли години дві-три. Усього нас було тринадцятеро. Йти таку велику відстань дуже нелегко. Ноги страшенно боліли, втомлені, ми зупинялися, здавалося, кожні 10–15 хвилин. Я навіть порвала своє взуття, коли проходила через кущі. Але незважаючи на холод, втому, виснаження, ми все ж таки дійшли до кордону. Перетнули кордон. Видихнули. Реєстрація в Польщі пройшла швидше, ніж ми очікували, але нова реальність виявилася складною.

Ми були чужими в цій країні: не знали мови, не мали нічого, крім кількох валіз і один одного.

Час від часу мене охоплював розпач та сум. На щастя, я не була самотньою, бо мала найкращу підтримку - мого двоюрідного брата Дмитра та його подругу Настю. Вони не просто допомагали - рятували мене. Коли я посварилася з дорослими, виводили мене на вулицю. Коли була неправа, Дмитро і Настя спокійно та наполегливо пояснювали це. Не кричали, не тиснули морально, а просто пояснювали.

Коли стало зовсім емоційно складно, вони підтримали моє рішення - і я  придбала чорно-білого маленького щура. Ця тваринка мала велике значення, була промінчиком тепла у цьому омуті поганого.

Завдячуючи Дмитрові та Насті, я змінилася, навчилася керувати емоціями, бути відповідальною, стійкою. Брат з подругою навчили мене жити, незважаючи на біль. Коли я вирішила повернутися додому, вони теж мене підтримали. Сьогодні ми вдома, бо привітна та гостинна Польща не могла стати рідною.

Випробування 2022 року навчили мене підтримувати інших. У мене є подруга, яка здригається від кожного пострілу чи вибуху. Вона не могла спати, їй здавалося, що будь-якої миті все може повторитися. Я була поруч. Щодня говорила, що все буде добре, що не загине, що вона в безпеці.

Ця дівчинка мені дуже дорога, і боляче було бачити її сльози. Але зараз вона стала сильнішою. Почала спати вночі. І мені хочеться вірити, що це хоча б трохи - моя заслуга.

Мій батько та дядько на фронті. Я підтримую зв’язок із батьком, намагаюся вселити в нього віру, говорю, що він сильний, що я чекаю на нього. У нас є своя традиція: кожний четвер, коли є зв’язок, ми списуємося та намагаємося спілкуватися на різні теми, щоб відволіктися від усього цього болю. Я щиро вірю, що після війни ми знову обіймемося.

Але війна - це втрати. І на жаль, мій дядько став янголом. Він загинув.

Я пам’ятаю той день, коли нам повідомили про загибель дядька. Я просто сіла й дивилась в одну точку. Лише тиждень тому ми говорили з ним… Нещодавно я чула його голос…  А тепер його більше немає. До кінця я досі не вірю, що це правда.Моїм обов’язком стала підтримка тітки й маленької сестри. Для них це найстрашніший удар. Їм боляче, але вони намагаються жити далі. І моя підтримка, як я бачу, допомагає. Вони стали плакати рідше. Почали навіть усміхатися. А двоюрідна сестра з гордістю розповідає про тата. Вона пам’ятає його. І це найголовніше.

Якщо поглянути на всі ці три роки, я можу зробити лише один висновок: без підтримки я б не вижила.

Людське співчуття, розуміння, просте слово “Я поруч” - це те, що тримає. Те, що допомагає не зламатися. Підтримка — це найцінніше, що є в нас. Незалежно від того, де ми, хто ми й через що проходимо, ми повинні бути поруч одне для одного. Разом ми сильніші. І разом переможемо.