Лисенко Артем, 1 курс, Слов’янський фаховий коледж транспортної інфраструктури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У житті кожної людини трапляється момент, після якого вже нічого не буде таким як раніше. Іноді - це радісна подія, іноді - трагічна. Але вона залишає відбиток у серці, змінює думки, світогляд, плани на майбутнє. Для мене такою подією стала війна. Коли на мою країну напала ворожа армія, усе змінилося. Страх став щоденним спутником, і найпростішими мріями стали ті, що колись здавалися звичайними: дім, тиша, школа, друзі поруч. Цей день, коли почалася війна, став межою між дитинством і дорослітю.

Коли повномасштабна російська агресія тривала вже понад місяць, Слов'янськ опинився під загрозою наступу окупаційних військ. 

Населення міста почало різко скорочуватися через часті артилерійські обстріли та загрозу окупації. Місцева влада оголосила евакуацію. Евакуація відбувалася евакуаційними поїздами. З нашого міста тоді виїхали понад вісімдесят тисяч чоловік. Я добре пам'ятаю той день – це був квітень двадцять другого року. Було дуже голосно. Будинки тряслися, мама кричала моє ім'я, а я міцно стискав її руку. Ми бігли, не озираючись.

Нам було страшно й холодно. Ми нічого не мали - тільки те, що встигли схопити. Я бачив, як мама витирала сльози крадькома, аби я не помітив. 

На вокзалі було дуже багато людей. Всюди плакали діти, кричали і сварилися дорослі. Всі чекали евакуаційного поїзда, але не знали, коли він прибуде. Ми довго стояли у самому кутку вокзалу і не знали, що нам робити: чекати ще чи повертатись додому. І тоді до нас підійшла жінка. І це була жінка, яка теж тікала від війни. Вона не питала нічого, просто обійняла маму, дала мені теплу булочку і плед. У її очах було щось таке, що змусило мене повірити: ми все подолаємо. З того моменту я зрозумів - допомога може бути більшою за страх. Вона зігріває, рятує, дає сили йти далі. І тепер я мрію стати таким, як та жінка – тим, хто простягає руку допомоги в найстрашніший момент.

Кожна посмішка, кожна простягнута рука стала для нас з мамою якорем у вирі розпаду.

Волонтери, сусіди, просто добрі люди допомагали не лише їжею чи речами – вони допомагали вірою, що навіть у морі страждань є островець добра. Тепер я знаю: допомога – це не обов’язково великі подвиги. Іноді це тепле слово, чашка гарячого супу чи просто обійми в ту мить, коли світ валиться під ногами. Ці маленькі вчинки , що здатні  тримати людину на плаву. 

Через обставини нам з мамою довелося повернутися знову додому, коли ворога відігнали з Лиману та Харківської області і стало в місті спокійніше.  

Війна змінила моє серце. Вона навчила мене бачити справжню силу – силу допомоги, що ламає бар’єри страху, рятує душі і надає надію там, де здається, її вже не лишилося. І я вірю: допоки є ті, хто допомагає, навіть найстрашніша темрява не переможе.