Мені 41 рік. Маю чоловіка і двох дванадцятирічних дітей-двійнят. Ми жили в місті Оріхів Запорізької області. Я працювала, чоловік також. На початку війни зникли світло і вода. Тільки-но з’являлося світло, ми набирали воду зі свердловини на сусідній вулиці. Там була велика черга. Магазини не працювали. Ми економили ті продукти, що мали вдома. 

Одного разу неподалік від нашого будинку був мінометний обстріл. У цей час ми з чоловіком були на вулиці, а діти – в будинку. Я заскочила в будинок, щоб забрати дітей і спуститися з ними в погріб. Після цього ми виїхали в Запоріжжя. Жили на дачі знайомого. Там не було опалення й води. Через три дні ми повернулися додому, бо дізналися від сусідів, що в місті стало тихіше. 

Через п’ять днів ракета влучила в гараж моєї сестри. Від гаража залишилася купа сміття, а в будинку вилетіли вікна і двері. На вихідних, 16 і 17 квітня, були дуже потужні обстріли. Ми думали, що не доживемо до понеділка. 

Діти трусилися і читали молитви. Плакали і говорили, що їм страшно. Я заспокоювала їх. Мене також сковував страх, але я намагалася не показувати цього, щоб ще більше не лякати дітей. 

Ми молилися, щоб пішов дощ, бо у дощову погоду обстріли були не такими активними. У ніч з 17 на 18 жовтня окупанти обстрілювати виїзд з міста. А о п’ятій ранку нам вдалося виїхати. Діти досі бояться кожного гуркоту. 

Ми орендували квартиру в Запоріжжі. Спочатку не мали ні подушок, ні ковдр. У квартирі було дуже холодно – ми спали в куртках. Коли потепліло, клали куртки під голову. А як отримали матеріальну допомогу, купили подушки. 

Ми щоранку телефонуємо знайомим, щоб дізнатися новини. Щоразу боїмося прочути погану звістку про будинок. Хочеться, щоб він залишився цілим і неушкодженим, а також – щоб закінчилася війна.