Висоцька Вероніка, 11 клас, Білогірський ліцей імені І. О. Ткачука

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маргарян Оксана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

За вікном зима... 24 лютого 2022 року. Здавалося б, звичайний день, коли все мало б йти за звичним розкладом: звук будильника, що лунає з телефону, чашка чаю на столі. Попереду повсякденні справи. Але… ні. Плани в одну хвилину обірвались для всіх. Жорстока повномасштабна війна, що почалася цього дня, зачепила життя кожного українця.

Це день, коли воно поділилось на «до» і «після».

Цей день я пам’ятаю, як вчора. Його чітко пам’ятають усі. Вибухи, сирени, сльози, крики, страх. Ніхто нічого не зрозумів. Паніка. Як усі діти, того ранку я збиралась до школи. Мама, як зазвичай, ввімкнула телевізор, і з кожного телеканалу оголосили про початок війни. Чесно, тоді я зовсім нічого не зрозуміла, допоки не почула гучний звук з вулиці. Саме тоді я злякалась. Через деякий час почала щось усвідомлювати.

Це дійсно була війна. З цього моменту було важко згадати безтурботне життя, яке вирувало до цього жахіття. Так, неначе відлік часу починається саме з цієї доби.

За пів року до цього я пережила тяжкий період в своєму житті, коли моя сім’я розкололась. Батьки розійшлись, і було дуже тяжко адаптуватись до нової реальності, коли довелось покинути дім, школу і друзів. Я залишилася самотньою. З друзями, яких я бачила щодня раніше, тепер могла зв’язатися лише за допомогою інтернету. Мамі теж було тяжко. Депресивний стан охопив нас обох. Але згодом в наше життя прийшла людина, яка замінила нам з братом батька, стала мені другом, і могла б стати для моєї мами ідеальним чоловіком.

Без перебільшень! Вона дала нам усе, чого ми в той момент так потребували. Цей чоловік врятував нас і дав надію на те, що ми зможемо бути щасливими.

Але з 2014 року він воював на фронті. І вже тієї весни 2022 року мав би нарешті повернутись. Ми б збудували прекрасну сім’ю. У нас було стільки планів, якби не ця клята війна. Він застав її там, на Донбасі, -  у самому епіцентрі подій. Обіцяв, що все буде добре, і що обов’язково повернеться. Але не повернувся… У перший тиждень війни він загинув. Ця втрата була до болі тяжкою. Ми сподівались, що він десь там, живий, просто в полоні...

Близько 6 місяців безуспішно шукали його. Але ніхто не знайшов… Ніхто не знав, як він загинув. Його не поховали. Тому він залишився для нас живим… у серці.

Багато моїх родичів теж на війні. Чоловік тітки, який теж ледве не потрапив під обстріл, але все обійшлось контузією. Двоюрідний дядько потрапляв у полон. Його брат теж нещодавно опинився там, на війні, ще зовсім молодим. Тяжко.. Серце болить за них.

Болить за всіх близьких людей. Бо ніколи не знаєш, що буде завтра. Ніколи не знаєш, чи взагалі буде це «завтра».

Як наслідок, тривалі сни, пов’язані з війною, постійний шум сирени в голові під час повітряних тривог і тремтіння. Тривожність – стан, що не покидає мене з самого початку повномасштабної війни. Якщо раніше я хвилювалась за своє майбутнє, то тепер – за наші життя.

А війна має неабиякий вплив на психологічний стан. Тривожність стала настільки звичною, що я перестала відчувати страх. З однієї сторони, так легше, але з іншої - це по-справжньому жахливо. Відчуття провини через те, що хтось страждає набагато більше переслідує постійно.

Апатія, депресія, тривоги, напруженість, небажання жити далі – це все торкнулось нас усіх.

Мій світогляд змінився кардинально: я почала цінувати кожну мить свого життя, бачити щастя у простих речах. За весь час повномасштабної війни я змогла подорослішати і усвідомити багато речей… Так само, як і багато втратити. Але я змогла рухатись далі. Я змогла повірити в щасливе майбутнє і насолоджуватись теперішнім попри все. Тож вірте і ви, адже світле і щасливе майбутнє у нас, українців, попереду!