Іваненко Марія, учениця 9 класу КЗ "Лозівський ліцей №4" Лозівської міської ради Лозівської ОТГ Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Куліш Зоя Володимирівна

«Війна. Моя історія»

Єднаймося! Ми той є ґрунт, подій майбутніх, вирішальних…

(сторінками щоденника 14-річної дівчинки)

23 лютого 2022 року…

День народження подруги, повернулася пізно… Мої очі світяться від щастя… Сон огортає теплом… Як у мареві  почула дивну розмову.

- Мамо, скоро війна. Знай, я піду вас захищати… - Сину, не говори дурниць. Нічого не буде…

Усю ніч думала… Ні,  це неправда!!!

Ранок. 24 лютого 2024 року…

Прокинулась від  незрозумілих звуків, думала, що це луснула вихлопна труба в машині (увімкнулась сигналізація).  Я одразу побігла до мами, на очах якої побачила сльози.

- Матусю, це що?  Війна? - Так,  доню, збирай речі.

Швидко зібралася, кидала те, що бачила… Головне - найтепліші, найзручніші речі, засоби гігієни та ліки… Мене відправили в село Петропілля.  Дуже хвилююсь  за брата, а також за  дядька, який  служить ДПСУ. Він був на кордоні Харкова і зустрів війну одним із перших. А ще мої тітка та дядько з Донеччини? Батько  з перших днів перевозить поранених… Як я за них боюся.

ПЕРШИЙ ТИЖДЕНЬ (дві тисячі двадцять другого року)…. був дуже важким.  Я  зрозуміла: це війна.  Нас у будинку було вісімнадцятеро…  Ми з подругою спимо на підлозі. Мене підтримує брат. Спілкуємося  телефоном, і  він завжди підтримує, надихає.  Тоді я ще не знала, що мій ріденький обороняє  Харків. Одного дня він довго не телефонував.  І ось, нарешті, дзенькнув Вайбер. Фото брата, його очі, такі дорослі  й водночас рішучі,  а внизу СМС: «Сестричко, сьогодні я живий, але … запам’ятай слова М. Вінграновського : «Ми тут. Ми є. Ми – всі. Ми – гурт. Єднаймося! Ми той є ґрунт, подій майбутніх, вирішальних» (потім уже я дізналася, що його було поранено і зараз він у госпіталі).  

Після тижня в селі  повернулася додому, але цей страх живе зі мною. Як же боюся  за рідних! Про рідню з Харкова вісточок немає… Потім оборона  Ізюма,  евакуація….  Які очі були у врятованих людей… Їх привезли до нашого міста. Я назавжди запам’ятаю ці очі… Нерозуміння, відчай і страх. Наше місто існує на межі… Ніхто не знає, що буде далі… Війна підступала до Лозової. Та очі людей віддзеркалюють упевненість і готовність захищати наше місто.

Мене вивезли до Краснопавлівки. Мама вважає, що там безпечніше, а сама  залишилася  в  Лозовій, бо вона медик і рятує військових та цивільних. Її очі світяться любов’ю та впевненістю…

20 травня 2022 року… Сидимо на кухні з мамою та дружиною брата і раптом чуємо вибух. Душу оповив  жах, а на очах виступили сльози.  Серце відчуло щось жахливе. Дзенькнув телефон. Друзі скинули  відео.  Ракета вдарила в Будинок культури. Це ж  мій другий дім, я ж туди ходжу з чотирьох років, саме там їла, спала, відпочивала й найголовніше - займалася танцями. Шок і нерозуміння… Чому знищили сенс мого життя? А  найстрашніше – там же були люди: дорослі і діти…  Я навіть уявити не можу, що там могла бути я … Цей страх огортає мою душу і змушує завмирати. Страх майбутнього…

10 жовтня 2022 року…

Та страх не може змусити нас підкоритися. За цей час ми навчилися вірити,  наші очі віддзеркалюють упевненість у Перемозі.  Скажіть, хто зможе подолати  єдиний народ? Хто зможе перемогти нашу віру?  Неможливо здолати людину, яка  навчилася цінувати кожну секунду, кожну хвилину свого життя. Чи можна перемогти тих, хто впевнений у своїй правоті, хто готовий життя віддати за рідну землю, чиї очі світяться іскорками впевненості в Перемозі? І нехай наша Слобожанщина зараз б’ється до крові за волю, нехай щодня ми під ракетними обстрілами, та в серці живе віра.

І мимоволі згадую слова  М .Вінграновського: «Ми тут. Ми є. Ми – всі. Ми – гурт. Єднаймося! Ми той є ґрунт, подій майбутніх, вирішальних».