Горкавчук Олеся

Олевський ліцей №3, учениця 8 –А класу, Житомирська область

Вчитель - Кравчук Марина Вікторівна

Війна. Моя історія.

Напевно, кожна людина в своєму серці має особливу любов до тої місцевості чи країни, де вона народилася і де пройшли її найкращі роки безтурботного дитинства. Не винятком цього є і я.

Мене звати Олеся. Народилася я в невеличкому містечку Тячеві, що на Закарпатті. У батьків я друга дитина. Проживши там два місяці від народження, моя сім’я переїхала до іншого містечка, що на Поліссі. Життя продовжувалось, посилаючи моїм батькам нові виклики. Та все ж таки воно було наповнене яскравими барвами незабутніх моментів. Після мене в батьків народилися ще чотири мої сестрички та два братики. Всі ми зростаємо у любові наших батьків.

З першого класу, паралельно зі звичайним ліцеєм, я відвідую музичну школу. В цьому році я закінчую навчання по класу фортепіано. Також регулярно відвідую гуртки співу в своїй церкві. І хоч моє життя сповнене великою кількістю занять, я маю час і на власне дозвілля. Тож, неодноразово граючись зі своїми братиками та сестричками вдома, ми чули від батьків, що в нашій країні може розпочатися війна.  Про це нам говорили і вчителі на уроках в ліцеї. Відверто кажучи, я не зовсім розуміла зміст цього слова «війна» та і зовсім в це не вірила, як і більшість моїх підлітків.

Пам’ятаю грудень 2021 року, тоді по-особливому всі новини говорили про те, що неминуче лихо все ж таки чатує на нашу країну. Багато говорили, що розпочнеться війна на новий рік, але цього ж не сталося. Ми продовжували жити своє звичайне життя. Як сьогодні, пам’ятаю вечір 23 лютого. Я виконала домашнє завдання, поклала всі потрібні підручники в рюкзак і лягла спати з думкою, що завтра знову до ліцею. Однак той ранок не те що був сповнений передшкільною рутиною, він наповнився несподіваною тривогою і переживаннями. Він приніс в нашу домівку жахливу новину. Приблизно о сьомій ранку мама розбудила нас і сказала, що сьогодні в ліцей ніхто не піде. На наше просте дитяче запитання: «Чому?». Мама відповіла: «В цю ніч нашу країну атакували ворожі снаряди». Не до кінця розібравшись в сказаному, крізь сон, я відчула страх. В голові безліч думок. 

Наступні події цього дня, напевно, ніколи не зітруться з пам’яті. Мій тато в той час був на заробітках у столиці. Звичайно, в той ранок він зібрався їхати додому. Періодично телефонуючи до мами, розповідав про численні затори на дорозі, безкінечні черги на заправках. За вікном я побачила картину: зі своїх домівок вибігали люди з торбинками в руках. Хтось з поспіхом, замикаючи двері, сідав у машину та їхав. Не описати словами, в яких глибоких переживаннях була я і всі мої рідні. Того дня мій тато зміг благополучно приїхати додому, чому ми, діти, дуже зраділи.

Не дивлячись на те, що ворожі бомби, ракети пролітали фактично по всій території нашої країни, все ж таки варто зазначити, що десь було місце безпечніше, хоч і не зовсім надійне. Так як ми проживаємо в містечку, яке розташоване неподалік кордону з Білоруссю, наші страхи все більше і більше зростали. Військові люди в рупор оголошували тривогу, попереджали про можливий наступ зі сторони цієї держави. Між людьми паніка. Трішки пізніше в знак тривоги вмикали сирени. Перші звуки відчувались, наче кінець світу, тому що ми не знали, що робити і як діяти правильно.

Минуло декілька днів повномаштабної війни в Україні. Під наростаючим тиском погроз, я і моя сім’я, були вимушені покинути свою рідну домівку. В той момент я найбільше усвідомила справжнє значення початку війни в Україні. В душі неспокій, думки про невідоме і, навіть, непередбачуване майбутнє. Покидаючи свій дім, я не знала, чи зможу я ще колись повернутися сюди.

Наша дорога до бабусі та дідуся була надто складною: на дорогах численні пости, перелякані обличчя людей, суворий погляд військових. Від усього, що відбувалось, наверталися сльози. Стомлені, виснажені, невиспані ми приїхали до наших рідних в Закарпаття і наступні два місяці ми проживали там.

Отже, той день 24 лютого кардинально змінив наші плани на життя. Це означало, що моє життя і життя моєї родини ніколи не буде таким, як до війни. Я перестала абсолютно щось планувати, про щось, навіть банальне, мріяти. Адже, оцінюючи ситуацію, знаючи з новин, що багато українців лишилися зовсім свого життя, втратили своїх рідних, стали інвалідами. Я просто дякувала Богу за те, що маю дах над головою і мої рідні зі мною. Лише, десь глибоко в душі, я мріяла і щиро сподівалась, що це скоро закінчиться. Що не буде гинути український народ, що не будуть залишатися сиротами маленькі дітки. Час злітав, війна не закінчувалася, а ще з більшою силою поширювалась. Бажання проживати своє життя вдома було ще більшим з кожним днем, ми довго вагались чи варто повертатися. Та все ж таки ми наважилися.

Приїхавши додому, було складно звикнути до частих сирен, які лунали мало не через кожну годину. Коли розпочався новий навчальний рік, на превеликий жаль, ми були вдома. Навчання проходило дистанційно. Згодом, ми почали ходити до ліцею, та тільки-но розпочиналася тривога, всі ми негайно спускалися в укриття. На даний час навчання в ліцеї проходить теж з тривогами. Ось такі реалії навчання школярів України у XXI столітті. 

Війна внесла свої корективи в наше життя. Ми не можемо бачитися зі своїми рідними так часто, як це було раніше. Дорога, яка веде до бабусь та дідусів повністю замінована. На жаль, з нашої родини загинуло молоде подружжя, в яких залишилося вісім діток. Це чи не найтяжче відчуття втрачати своїх рідних.

Отож, моя найбільша мрія – це мир в Україні, адже мир – це найцінніше, що тільки може бути. Я вірю в те, що незабаром при йде перемога, і ми знову будемо жити та мріяти у вільній, незалежній державі. Я люблю свою Україну і хочу бачити  щасливим український народ. Щоденно я молюся до Бога і прошу у нього про захист. Мрію про те, щоб у нашій країні всі дітки знову мали щасливе дитинство.