Стеценко Тимофій, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Одеський автомобільно-дорожній фаховий коледж Національного університету "Одеська політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Леонідова Алла Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перші тисячу днів війни, як і всім, дались мені дуже важко, так як я жив у місті Сєвєродонецьк, що в Луганській області, я відчув та побачив це жахіття одразу. Перші вибухи, зруйновані будівлі, обгорілі будинки та запах попелу страшенно мене лякали, навіть зараз пишучи це мені не хочеться згадувати ці події.

Найстрашнішим було усвідомлювати, що мій батько та брат знаходяться у епіцентрі цих подій, а я навіть не можу їм допомогти та дізнатися, що з ними, бо нема ні зв’язку, ні інтернету.

З цими переживаннями треба було жити ще дуже довго, бо брат боронив місто Маріуполь, а мій батько знаходився в Вугледарі, все, що було тоді на думці це страх та надія на те, що все завершиться швидко, але так не сталося. Ми були вимушені переїхати до дому нашої бабусі, бо наша квартира знаходилася на окраїні міста та там залишатися не було можливим, схопивши все, що першим потрапило на очі ми пішки, під звуки вибухів прямували до бабусі.

З кожним днем ставало все важче засинати та сподіватися, що все це не надовго.

Світла вже не було, опалення теж, моя мати та сестра ходили заряджати телефони до нашого знайомого, кожен раз, повертаючись, розповідали про нові уламки ракет, які бачили по дорозі та влучання у цивільні споруди, в місті була жахлива атмосфера. 8 березня, коли у моєї мами був день народження, зранку нам повідомили, що її майстерню було зруйновано російською ракетою, вона з моєю сестрою пішли забирати речі з нашої квартири та колишньої майстерні, в яку було вкладено багато сил, по дорозі нічого окрім уламків та крові на снігу нажаль не було.

Батько та брат так і не виходили на зв’язок.

Виїхати ми вирішили 10 березня у місто Бахмут, так як там ще було спокійно та у наших сватів була там порожня квартира, коли ми виїжджали були страшні бої, над головою свистіли ракети, ми страшенно змерзли, бо автобус затримався, коли ми приїхали можна було трохи розслабитись, але думки про брата та батька не давали спокійно жити, було все важче з кожним днем бачити сльози мами та сестри, розуміти, що ніяк не можеш вплинути на ситуацію, та поступова батько та брат почали виходити на зв’язок.

Коли ми бачили новини про те, що скоріш за все нам доведеться поїхати із Бахмута ми почали розглядати варіанти, але їхати дуже не хотілось.

Рідні знов пропадали зі зв’язку та вже дуже довго нам не дзвонили, врешті-решт почувши вибухи і в Бахмуті ми вирішили поїхати до Одеси, бо там жив хлопець моєї сестри, який допоміг нам з житлом. Виїжджали ми автобусом спочатку до Дніпра потім до Одеси. Коли ми приїхали в Одесу, заселившись, нам повідомили, що господарка квартири проти, щоб в її домі жили переселенці, а також сестра побачила відео, де військові бригади, в якій служив наш брат ніби прощаються, кажучи про те, що в них вже не залишилось навіть надії на виживання, та з цими важкими думками нам прийшлось переїхати в село Виноградар, що неподалік.

Коли ми вже заселились, через декілька днів нам подзвонив брат, сказав, що живий, та що можемо невдовзі побачитись, реакція в нас звичайно була змішаною, але чути його голос і розуміти, що все «добре» було неймовірно.

Брат приїхав, ми поспілкувались, поплакали, поділились нашими емоціями та почуттями. Та невдовзі нам повідомив батько, що лежить у госпіталі з пораненням, здавалося, що цьому пеклу не буде кінця, проте ми вистояли, хоч згадуючи всі ці події, немає ніяких емоцій окрім бажання сховатися та поплакати, це частина мого життя, зовсім не так би я хотів проводити свої підліткові роки, проте російська армія вирішила, що так мені буде краще.

Всі ці події безумовно зробили мене сильнішим, проте якщо б мене запитали, «хотів би ти цього?», я би без сумніву відповів, «ні».